Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

Розділ 18.

Як тільки я опинилася у своїй кімнаті, на мене несподівано навалилася така втома, що впавши на ліжко, я вже не змогла підвестися. І очі заплющувалися, хоч мені й не можна було спати. Робочий день ще не минув…

Я провалилася в якийсь глибокий сон. Глибокий, і начебто, якийсь зцілюючий. Я залишила всі проблеми позаду і поринула у безтурботність. Але не надовго.

Я не пам'ятаю, що мені снилося до цього моменту, але раптом я опинилася в графському саду. Зізнатися, я проходила через цей сад вже декілька разів, але жодного разу ще не зупинялася на цьому місці в реальному житті. А це вже був який сон поспіль...

Плід моєї хворої уяви, знову малював переді мною чоловіка. У білій сорочці, розстебнутій на перші гудзики, у сірому костюмі. І знову людина без обличчя. Як би я не вдивлялася, його обличчя розпливалося і я не могла його впізнати. Але чомусь продовжувала вважати його... графом де Лівоном.

Чоловік торкнувся мене і провів подушечкою пальця по моїх губах. Я зніяковіла такій ласці і спробувала відсторонитися, але тіло не підкорилося мені.

— Ти моя, чуєш? Моя, - долинув до мене глухий голос і моє обличчя обпалило гаряче дихання. - Ніхто не має права тебе торкатися, запам'ятай це.

Однією рукою він продовжував гладити мою щоку, а другою проводив по тілу.

— Поцілуй мене так, як ти цілувала його.

Мурашки пробігли шкірою, а серце гулко забилося. Кого? Що це за дивний сон?!

— Я хочу, щоб ти цілувала мене, дівчинко. Мене, чуєш? Ну ж бо, поцілуй мене.

Голова закружляла, дихання збилося і я сама не знала чого я зараз хочу найбільше. Щоб цей сон скінчився? Чи... поцілунку? Чоловічі губи ледве торкаються моїх і чекають лише мого першого кроку. Його руки блукають по моєму тілу, і я так гостро відчуваю кожен їх дотик, наче на мені немає одягу.

— Я бачив сліди його рук на твоєму тілі. Я хочу їх стерти. Ти – моя, чуєш, тільки моя! - біля мого вуха пролунало якесь легке гарчання. Нелюдське. Але... мені було не страшно. Проте раптом переді мною з'явився граф Беррінг і його поцілунок, його натиск, його дотик.

— Ні! Не треба. Не торкайтеся до мене! - закричала я і прокинулася. За вікном спокійно і м'яко світив місяць. О боги, скільки часу я проспала? Але вже безглуздо було вставати.

Я прийняла гарячий душ, змиваючи липкий холодний піт. І що за такі сни? Дурниця якась. Я знову лягла в ліжко, але сон більше не йшов. Та й не хотіла я більше таких снів, чесно кажучи. Я почала думати про майбутній день і про розмову з графом Беррінг. Я боялася, що правда мого минулого відкриється. І це він розумів. Знав, на що натиснути. Знав чим залякати. Але зараз, наче на ясну голову, я намагалася зрозуміти його мотив. Адже він побачив, що я й думки не маю нашкодити його другові. Тоді чого він злякався? Чому так безжально просить мене покинути цей будинок, знаючи, що іншої служниці їм не знайти за цих обставин? Але відповіді не знаходила.

Десь у глибині душі ховалася думка розповісти все графові. І нехай тільки він вирішує тепер: чи потрібна я йому чи ні. Але швиденько виштовхнула цю думку зі своєї голови. Адже як це собі уявити?

«Доброго ранку, мілорде. Вирішуйте самі, залишите Ви мене у своєму будинку чи ні. Розумієте, багато років тому я вбила свою тітоньку. Так, убила та приховала від поліції цей факт. Ну, і жила спокійнісінько у притулку всі ці роки і навіть совість не мучила. Мотиви? Важко назвати на той момент єдиний мотив».

Та і для вбивства немає виправдань.

Ні, це точно не варіант. Він мене точно здасть у поліцію як божевільну. Він і так уже дивиться на мене, як на божевільну. Бо з дракорибами не розмовляють!

Не хочу навіть думати про це. Я сіла за стіл і почала перечитувати свій щоденник спостережень. Додала вчорашній день і знову замислилась. Виходить професор Шолла на правильному шляху?

Але хіба може бути одужання на тлі згасання магічних сил? І до ранку вкотре перечитувала наукові трактати, намагаючись прочитати між рядками неіснуючі підказки.

Спустившись на кухню рано вранці, я застала Амадіну та Соура, які дуже голосно сперечалися. І один, і другий опонент стояв у позі і підвищував голос, що було невластиве дворецькому. Амадіна вже при мені неодноразово замахувалася рушником у бік Фіца.

— Не віддам я тобі ці ліки! От нехай прийде лікар Марвей, тоді й віддам. Йому. А не тобі! Пам'ятаю, як ти за наказом старшого графа намагався його отруїти. Хіба можна бідним людям вірити, які божевільні?!

— Ще раз повторюю, Маді. Доктора Марвея звільнено. А наш граф у собі, за світлої пам'яті.

— Може пам'ять і світла, тільки у бідолахи помутніння сильне. Не віддам ліки, Соуре. Не простить мені покійна графиня, якщо я вб'ю її єдиного сина!

— Добрий ранок. Що тут відбувається? - видала я свою присутність.

— О, наша дівчинка прийшла. Знаєш, що цей демон задумав? - і жінка схопила качалку зі столу і показала на дворецького. – Вирішив «полегшити» долю нашому господареві. Хоче забрати у мене ліки доктора Марвея...

— Я не казав «полегшити» долю, Маді. Я сказав, що цього вимагає граф і з метою його безпеки…

— Граф - божевільний, як і його батько. Та й що тобі він міг сказати? У нього мова віднялась кілька місяців тому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍