Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

Глава 17

 Наступного ранку Ліна прокинулася трохи втомленою, невиспаною, розніженою і, до свого стиду, дуже задоволеною. Внизу живота злегка тянуло, нагадуючи про божевільну ніч з чоловіком, який мирно спав поряд. Вона повернула голову вбік і глянула на нього. Серце занило – сонним від здавався років на десять молодшим, зовсім хлопчиськом. Він лежав на животі, засунувши обидві руки під подушку. Ліна обережно піднялась і сперлася на лікоть. «Він явно буває в тренажерному залі, - роздивлялася рельєфні м’язи його спини. – Пам’ятаю його більш худорлявим». Ліна знову відчула потяг до нього. Вона досадно зітхнула: «Та що ж це з нею таке. Чому вона так реагує на нього? Тільки на нього!» Ліна поспішила переключити свою увагу. Вона глянула на його ліве плече на якому майже до ліктя було татуювання. Он що вона вчора в темноті побачила! Дівчині цікаво було роздивитися детальніше малюнок, торкнутися його і вона вже піднесла свої пальчики, але потім передумала – не хотіла дотиком його розбудити.

-          Торкнися. Чого ти передумала? – почула його несподіваний, сонний голос.

 Ліна зніяковіла і, засміявшись, впала на подушку.

-          Ти оце прокинувся і підступно мовчав, спостерігаючи за мною? – повернула до нього усміхнені очі.

-          Саме так, - без тіні каяття відповів він.

-          Шибеник! От хто ти, - дивилась у його сповнені ніжності прекрасні очі.

-          Вночі ти інше говорила, - в погляді з’явились особливі, інтимні іскорки.

 Ліна, зніяковівши, знову заховала обличчя в подушку.

-          Припини. То була не я, - пробурмотала з подушки.

-          Наступного разу перепитаю, хто піді мною.

-          Ніякого наступного разу не буде, - запально проговорила Ліна, різко піднявши голову з подушки.

 Вадим пустотливо глянув на неї, красномовно заграв бровами і лукаво посміхнувся. Ліна зітхнула – сперечатися з ним не можливо. Вона знову вернула увагу до татуювання. Вадим уже розвернувся і ліг на спину, тому вона могла краще роздивитися. Тату складалось з чітких, симетричних форм і ліній. Малюнок, в цілому, нагадував різьбу по дереву. Вона ніколи не бачила такого красивого татуювання.

-          Тобі дуже личить, - заговорила дівчина кивнувши на плече та міняючи тему на безпечнішу. - Що воно означає? І особливо ця квітка, здається півонія.

 Ліна обережно торкнулася зображення, яке було майстерно вплетено в загальний образ, але і вирізнялося з нього.

-          Це полінезійське тату. Тут кожна лінія і форма має значення, а в цілому  татуювання говорить про те, який я класний, - лукаво посміхнувся.

-          А про самовпевненість яка лінія говорить, - сміючись, запитала Ліна.

-          Нема такої. Я суцільна скромність.

-          Аякже і не інакше, - комічно вдаючи згоду, закивала дівчина.

-          Чую в твоєму голосі скептицизм, - примружив смішливі очі.

-          Тобі здалося, - відповіла, ховаючи пустотливий погляд і не встигла опам’ятатися, як Вадим зірвався з ліжка і за мить вона вже безпорадно лежала під ним.

-          Здалося, кажеш? – гіпнотизуючи її очима спитав він.

 Посмішка сповзла з її обличчя і Ліна невпевнено кивнула. Вадим нахилився і поцілував її в шию. Дівчина визбируючи мізерні сили заблагала:

-          Мені треба в туалет, - це була правда.

-          Чорт, мені теж, - застогнав Вадим, відриваючись від неї.

 Ліна скористалась послабленням його хватки і виповзла з-під нього та поспішила в туалет, але біля дверей повернулась і глянула на нього пустотливо усміхаючись.

-          Ах ти ж негідниця! – Вадим, сміючись, зірвався з ліжка і кинувся до неї.

 Ліна підстрибнула і, заливаючись сміхом, швиденько забігла до ванної і зачинила двері на ключ.

 Вона поспіхом зробила все, що потрібно було, щоб не змушувати Вадима чекати і обережно вийшла, ховаючи хвилювання.

-          Ванна твоя.

 Він щось гортав в телефоні і вона, не чекаючи його реакції, підійшла до вікна, щоб подивитися де вони.

-          Аааа, - по-дитячому зраділа і підстрибнула дівчина. – Якщо я не помиляюся, ми у Венеції!

-          Ти не помиляєшся, - Вадим встав з ліжка, підійшов до неї і поцілував в плече та попрямував до ванної.

 За пів години молоді люди ступили на причал у Венеції і трохи відійшовши, Ліна розвернулась, щоб обдивитись їхній круїзний лайнер і завмерла. До такого масштабу вона була не готова. Це ж цілий хмарочос на воді!

-          Ти чого? – повернувся до неї Вадим, який уже відійшов на кілька кроків, але помітив її замішання.

-          Мій мозок не може усвідомити побачене, - перевела на нього ошелешений погляд і нервово усміхнулась.

-          Так, світ має чим нас здивувати, - він підійшов до неї, обняв рукою за спину і, поцілувавши маківку, потягнув за собою в напрямку міста.

 З перших хвилин знайомства з Венецією, Ліна зрозуміла, що просто в захваті від цього міста. Була в ньому якась особлива атмосфера, незважаючи на натовп туристів та часто обшарпані від часу і вологи будинки купців. Ліна бачила тільки готелі з виходами прямо у воду, канали між будівлями заповнені гондолами з туристами, численні мости, з яких відкривались мальовничі картини неповторних венеційських вулиць. Дівчина не могла і подумати, що їй так сподобається це, здавалось таке розпіарене, місто.

 На площі Свято Марка Ліна з цікавістю розглядала будівлю (кількасотрічну), яка оточувала ту ж таки площу і архітектуру якої венеціанці не дозволили змінювати навіть Наполеонові.

-          Я сі волочу, - вражено-тихо сказала вона собі, але відчула уважний погляд Вадима і повернула до нього обличчя.

 Його комічно-здивований погляд і сконфужено викривлені брови викликали вибух сміху. Вона притулилась до нього, ховаючи сміх на його грудях в намаганні заспокоїтись.

-          Будеш в Галичині, ще й не таке почуєш, - за пару хвилин, ще сміючись заговорила вона.

-          Ну так, Україна і Галичина це як Америка і Техас, - погодився Вадим.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍