Читати книгу - "Місце під зорями, Анні Кос"

Глава 12.2

Вона вивільнилася, підійшла до мерехтливої перепони й уважно вдивилася у світ за нею. Місцевість за завісою нагадувала її рідний степ, але була більш кам'янистою і суворою. Звідси було видно лише невеликий шматочок затишної галявини яку оточили скелясті виступи.

— Навчіть мене відкривати переходи, — прозвучало, як вимога, а не як прохання. — Якщо брат там, ми можемо відчути одне одного.

Хальвард замислено насупився, ще раз уважно оглянув скло, наче намагався відшукати на ньому якісь символи чи підказки, і врешті решт кивнув:

— Ти й справді можеш відновити зв’язок крові, проте є дві проблеми. Перша: якщо Лід далеко, він не встигне дістатися переходу. Друга: ми в будь-якому разі привернемо занадто багато уваги. Демони відчують магію і почнеться полювання, нам доведеться дуже швидко йти звідси. 

Вона кинула розгублений погляд на пусту галявину за склом, закусила губи:

— Пам’ятаєте, ви розповідали, що встановили для себе вказівний маяк в справжньому храмі темряви, аби відшукати шлях в разі потреби? Я зроблю те саме: для себе в цій печері й для Ліда на тому боці. Він вижив на мості, примудрився залишити нам підказку, він мусить відчути мій поклик. Навіть, якщо не встигнемо зараз, Лід буде чекати. Повірте, я знаю брата: він розумний, він здогадається. Тільки покажіть, як це працює.

В очах Хальварда спалахнув вогник схвалення. 

— Звісно. Але в нас буде лише одна спроба. Дозволиш? — Він обережно торкнувся її волосся, зняв з пасма шнурок з вирізаною кістяною мишкою, подарунок Хелмі, стягнув з лівої долоні Йорунн рукавичку й поклав фігурку на оголену шкіру.

— Що від мене треба?

— Подарувати мосту-між-світами те, що є по-справжньому цінним для всіх, хто живе й не-живе в потойбіччі.

Правитель вийняв з-за пояса кинджал й провів по її долоні лезом. Йорунн сіпнулася від несподіванки й тихенько вилаяся. Кров забарвила фігурку у червоне, кілька крапель впали на землю. Хальвард зробив такий самий надріз собі, і по його руці потекла вогняна цівка. Він поклав долоню на мерехтливу поверхню, і та одразу замайоріла. Від руки правителя, немов від каменя, що впав у воду, навсібіч побігли кола.

— Разом!

Йорунн зачаровано торкнулася перешкоди. Тепер та скидалася на розплавлене скло: в’язка, пекуча, але все ще щільна й густа. Руку до самого плеча прострілило болем, дівчина закусила губи, аби не застогнати, й обернулася на Хальварда. Той виглядав не краще за неї: обличчя побіліло, на лобі з’явилися краплі поту. Він щосили вперся ногами у вогкий ґрунт й всією вагою натиснув на перешкоду. Безрезультатно.

— Демонове відріддя… — хрипко видихнув він. — Звідси його взагалі не відкрити. Хіба що… — Вільною рукою він перехопив кинджал зручніше й скомандував: — Якщо вдасться, в тебе буде буквально кілька секунд. Залиш амулет на тому боці, це все, що ми можемо зробити.

Лезо кинджала охопили спалахи вогню й диму, а наступної миті вістря встромилося в скло й пробило його наскрізь. Повітря навколо застогнало, наче Хальвард поранив живу істоту, але Йорунн зосередилася на невеличкому отворі у самому центрі переходу й подумки рвонула на той бік, шукаючи відгомони власної крові, спогадів, думок, хоч чогось, що привело б її до брата. Плетений шнурок з кістяною мишкою прослизнув між гострих граней скла й покотився по траві на тому боці.

— Лід, якщо чуєш мене, довірся цьому провіднику. Я знайду і поверну тебе, де б ти не був, — прошепотіла Йорунн перш ніж отвір остаточно закрився.

Вони з Хальвардом одночасно забрали руки від скла, обидва дихали так важко, ніби щойно гору з місця зрушили. Мерехтлива поверхня згасла: ціла й рівна, неушкоджена, без жодних слідів крові чи кіптяви.

— А тепер швидше, — Хальвард недбало обтер лезо кинджала о власний одяг й вклав зброю в піхви, — нас уже відчули. 

Він випустив декілька довгих гнучких тіней, дозволив їм увібратися в камінь, приклав порізану долоню до цього місця сам, потім змусив Йорунн зробити те саме. Дівчина й кліпнути не встигла, як підсилене магією чуття зафіксувало поштовх, наче хтось кинув біля печери крихітний, але дуже важкий якір, невидимий ланцюг від якого потягнувся прямісінько до її свідомості. Печера між тим наповнилася шерхотом крил й скрипом, наче вгорі прокинулася ціла зграя розлючених кажанів.

— Готово.

Іти довелося поспіхом, змінюючи один світ на інший з такою швидкістю, що роззирнутися навкруги вони не встигли. Міст-між-світами здригався й хитався, наче не хотів відпускати свою здобич. Мінлива реальність жадібно вчепилась у двох живих людей і плутала дороги настільки, наскільки це було можливо.

У якийсь момент втікачів викинуло на високогірне плато. Маленький сірий майданчик обривався вниз на страшну висоту, найближчий гірський схил відокремлювало широке урвище й тікати звідси було просто нікуди. Міст, ніби знущаючись, не дав собі клопоту промалювати пейзаж далі, ніж на сотню метрів, тож усі ці скелі й провали опинилися оточені непроглядною безформною пустотою. Серце Йорунн закалатало так, ніби намагалося вистрибнути з грудей. Дівчина хитнулася й сіла на землю, від суміші відчуттів висоти й пустоти в неї в голові запаморочилося. 

Хальвард навпаки зберігав залізний спокій. Він обійшов майданчик по краю, зазирнув у безодню, гмикнув й повернувся до дівчини.

— Перехід є. Проте трохи нижче за нас. Доведеться стрибнути.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍