Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

При кінці 1932 року ми не раз чули пояснення, чому активісти й далі шукали зерно по наших хатах. Причина, виявилося, дуже проста: оскільки ми були ще живі, то виходить, ми щось їмо, щоб лишатись живими. Ми не виконали пляну здачі зерна і без кінця нарікаємо, що нема чого їсти. Але ж ми живемо! Значить, повинні мати харчі – тільки де? Десь вони мусили таки бути! Активісти відчували, що не справляються зі своїми обов'язками, якщо не знаходять прихованих харчових скарбів. Це їх дратувало й злило, і вони ставали ще лютішими й жорстокішими до нас.

За нами стежили день і ніч. Приміром, нас попереджали, що сільські вітряки перебувають під пильним наглядом. Як хто ніс до вітряка трохи зерна, щоб змолоти на борошно, то міг бути певним, що комісія наскочить до нього на подвір’я, ще поки він встигне повернутись додому. Але такі випадки траплялися дуже рідко, бо ми на ту пору вже не мали зерна. Сільські вітряки так і стояли собі без ужитку.

У харчуванні українських селян головними продуктами, крім пшениці й жита, були ще такі зернові культури, як просо і гречка. Щоб приготувати просо чи гречку до варіння, кожен господар мав власну ступу – просту дерев'яну посудину задля лущення зерна. І ось котрогось дня наприкінці листопада 32-го року було оголошено, що на однозначний наказ «товариша тисячника» мають бути знищені всі ступи. Подальші дні стали свідками безглуздого нищення цього начиння. Члени комісії, озброївшись сокирами, ходили від хати до хати й рубали ступи на дрібні трісочки, навіть не пояснюючи нам, навіщо це робиться. Тож як хто ще мав трохи проса чи гречки, мусив знаходити якийсь інший спосіб облущити зерно.

Також дим, що клубився над комином, міг наробити клопоту господі, бувши непомильним доказом, що в хаті готується щось їстівне. Представники влади давали інструкції своїм підлеглим, щоб ті пильно приглядались до коминів. У нашій стохатці, наприклад, спеціяльно призначили одного, що стежив за димом. Його обов’язком було не спускати з ока всі оселі стохатки день і ніч і повідомляти тисячника про кожну хату зокрема, з якої курився дим. Під особливо пильним наглядом були житла селян, запідозрених у тому, що вони «запаслися хлібом». Комісія негайно провідувала ті хати, над якими з'являвся зрадливий сигнал – димок. Якщо там варили кашу, то господаря довго допитували, а крім того, проводили пильний трус. Споживання зерна перед повним виконанням норми хлібоздачі вважалося незаконним і суворо каралося. А що наше село пляну хлібозаготівлі ще не виконало, то ми, варячи й споживаючи кулешу, тим самим «злочинно присвоювали собі соціялістичну власність у своїх особистих інтересах». Державі треба було здати навіть найменшу жменьку зерна.

Небезпека для хати, з комина якої курилося, була ще й у тому, що дим приманював злодіїв. Грабіжники в той час цікавилися тільки харчами, байдуже – сирими чи вареними. Ми часто чули, що коєно жахливі злочини через пару картоплин чи горнятко гречаної каші.

Був ще один спосіб, до якого вдавалися, щоб дізнатись, чи є в господаря приховане зерно або інші харчові припаси: арешт і ув'язнення. Як я вже згадував, в'язням сільської буцегарні тюремники нічого не давали їсти: годувати їх мали родичі. І от одному з тисячників спала на думку геніяльна ідея – вкинути запідозрених у «приховуванні харчів» до в’язниці й придивитися: що буде далі?

Цю ідею було прийнято вельми захоплено і незабаром пішли чутки про зовсім безпричинні арешти: арештовували тільки задля того, щоб дізнатись, чи приноситимуть арештантам з дому їжу і яку саме. Але ця фігля не вдалася. У селі вже справді не було харчів. Принести в тюрму їжу означало наразити заарештованого члена родини, та й усю родину, на велику небезпеку. А цього ніхто не хотів робити навіть заради рідного батька.

У листопаді 1932 року страждання наших селян почали сягати такого рівня, як було в голод попередньої весни. Той перший голод завдав невимовних мук, та все ж тоді було не без промінчика надії: стояла весна, і ми всі молили Бога, щоб свіженька городина чи там ягода дала нам дотягти до жнив. Восени ж ситуація була зовсім інакша. Урожай 32-го року був добрий, але все забрала собі держава. Колгоспників залишили без хліба, коли не рахувати тієї мізерної натуроплати, виданої наперед за цілий рік праці. До кінця листопада наші запаси вичерпалися. Ми залишились без харчів і не мали грошей, щоб їх купити. Засушені й заготовлені лісові ягоди, їстівне коріння, капуста й гарбузи, буряки й сушня з садка – все було вже спожите. І не було надії, щоб звідкілясь отримати новий запас яких-небудь харчів. А на нас чекала сувора зима з морозами й великими завірюхами, які – ми це знали – триватимуть до кінця березня або навіть довше. І знову, як за голоду навесні, в селі микалося багато жебраків, які благали, аби їх урятували від смерти. Вони просили бодай шкоринки хліба, яких-небудь недоїдків, лушпайочок. Знов можна було бачити, як зголоднілі люди в шматті й лахмітті снували картоплищем, вишукуючи невибраних картоплинок. Знов голодні селяни, схожі на живих кістяків, нипали в лісі, над річкою і в самій воді, надіючись знайти там щось придатне для наїдку. І тепер вони так само мандрували в міста, до залізничних станцій і до колій, сподіваючись дістати щось їстівне від пасажирів.

Порівняно до інших селян наша родина краще пристосувалася до того, щоб пережити зиму. З тої скрути, якої ми зазнали під час голоду минулої весни, ми зробили висновок, що треба дуже дбайливо приготуватись і вжити особливих запобіжних заходів, щоб залишитись живими. Наше головне завдання було – як заховати той убогий запас харчів, який ми ще мали, від всевидющих очей начальників. Перехитрити їх було важко, але наш інстинктовий потяг до життя зробив нас винахідливими.

Загроза неминучого голоду загострила нам розум, вона позбавила страху, що нас можуть застукати на гарячому, і примусила бути готовими боротися за своє життя смертним боєм. Готуючись до довгої зими, ми знали, що нам треба перехитрити своїх переслідувачів, коли хочемо вціліти при житті.

Належно заховати харчі було нелегкою справою. Але страх перед нестерпним голодом змусив нас піти на такий ризик, на який за інших обставин ми були б зроду не відважилися. Після багатьох клопітливих думок і розмов на цю тему нашій матері врешті прийшла в голову одна дуже проста, хоч і надзвичайно ризикована річ:

– А чого б не скористатися