Читати книгу - "Втрачені в космосі , Arachne "

— Схоже, ці механізми підключені до якогось підземного вузла, — промимрив Нуар, вивчаючи дані. — Вони реагують на зміни у гравітаційному полі та передають інформацію глибше в планету. Можливо, на той центральний вузол, який ми шукаємо.

— Значить, якщо ми просунемося далі і викличемо надто сильні вагання… — почала Мара, але її фраза повисла в повітрі.

— Вони активуються, — закінчив Нуар. — І хто знає, що станеться?

Зейн задумливо провів рукою щетиною на підборідді, хмурячись. Він повинен був знайти спосіб обійти цю загрозу, інакше вони просто загинуть у цих пустках, не зробивши й половини шляху.

— Ми маємо кілька варіантів, — заговорив він повільно, зважуючи кожне слово. — Ми можемо спробувати відключити окремі механізми і просунутися невеликими відрізками… Або ризикнути, викликавши хибний сигнал з іншого боку, щоб відвернути увагу системи, поки ми прослизнемо всередину.

Мара та Нуар переглянулись. Ризик був колосальним, але іншого шляху вони не бачили.

— Я запропонувала б ще один варіант, — несподівано запропонувала Мара, задумливо покусуючи губу. - Ми можемо спробувати подати їм наші дані як сигнал "свій". Якщо ці механізми зчитують маркери, може вдасться переконати їх у тому, що ми не вороги.

Зейн із сумнівом подивився на неї.

— Ти впевнена, що можеш це зробити?

— На сто відсотків? Ні. Але спробувати варто. Якщо ми підберемо правильні частоти і передамо їх, можливо, вони просто дадуть нам спокій.

Він замислився на мить, потім кивнув, ухвалюючи рішення.

- Добре. Спробуємо. Нуаре, можеш допомогти з налаштуванням?

Нуар глянув на екран своїх приладів, потім кивнув:

— Потрібен час. Але якщо ми правильно зрозуміємо структуру цих сигналів, ми маємо шанс.

Група повільно підійшла до краю розламу. Перед ними лежав весь комплекс стародавніх механізмів, що зберігають у собі силу та таємниці давно зниклої цивілізації. Їхні подальші дії могли або відкрити шлях до автономної системи, або запустити ланцюг подій, який обернеться катастрофою для всієї команди.

***

Аеон нерухомо стояв біля прозорої капсули, де лежала Кейла. Тьмяне світло ліхтарів висвітлювало її обличчя, надаючи йому безтурботного, майже безтілесного виразу. Очі закриті, руки складені на грудях, наче вона просто спала. Однак на кожному її пальці виднілися крихітні рецептори, підключені до системи моніторингу, яка контролювала життєві показники. Капсула була не просто сховищем — вона підтримувала тендітний зв'язок між її свідомістю та тілом.

Аеон провів рукою по холодній поверхні скла, не в змозі відвести погляд. Десь глибоко всередині він відчував дивну порожнечу, яку не міг заповнити. Кейла була не просто членом екіпажу або талановитим ученим - вона була його "Яскравою Зірочкою". Так він називав її, коли вони розмовляли про майбутнє їхньої місії, про надію на повернення додому, про краще життя, що чекала на неї попереду. Вона була тим вогником, який висвітлював темряву навіть у найпохмуріші моменти їхньої подорожі. І зараз цей вогник ледве тлів, оточений крихкими, мов скло, стінами капсули.

Навколо нього в печері зібралися члени екіпажу, що залишилися живими. Вони тихо перемовлялися між собою, не зводячи погляду з боку капітана. Серед них були і медики, і вчені, і астронавти, — ті, кому пощастило вціліти в катастрофі і жахливих подіях, що відбулися після аварії на планеті.

- Чи все стабільно? — глухо запитав він одного з медиків, не відводячи погляду від Кейли.

Медик, чоловік похилого віку зі втомленим обличчям, кивнув, але в його очах читалося занепокоєння.

— Її життєві показники гаразд, капітане. Але… я не можу нічого сказати про її ментальний стан. Поки ми не знайдемо систему і не спробуємо поєднати її свідомість, вона залишатиметься у цьому стані… Як би це сказати, підвішеності.

- Я зрозумів, - коротко відповів Аеон. Голос його звучав здавлено, наче кожен звук видавлювався із зусиллям.

Він тяжко переживав загибель та втрати. Кожен, хто загинув на цій планеті, був на його совісті. А тепер і Кейла залишалася на межі між життям і смертю. Аеон завжди вмів тримати емоції під контролем, зберігати холоднокровність навіть у найвідчайдушніших ситуаціях, але зараз все всередині кричало, рвалося назовні. Якби він дозволив собі, хоч на мить, піддатися цьому внутрішньому шторму, наслідки могли б бути руйнівними не лише для нього, а й для всієї команди.

Аеон стиснув зуби і повільно відійшов від капсули. Він дозволив собі короткий погляд на рештки екіпажу. Люди пересувалися між імпровізованими робочими станціями та місцями відпочинку, зрідка поглядаючи на свого капітана. Їхні обличчя були сірими й виснаженими, очі втомлені. Але в кожному русі, у кожному погляді відчувалася одна спільна емоція — тривога, змішана з надією. Вони чекали новин від Зейна та розвідників. Їхня місія була останнім шансом знайти шлях до порятунку.

Аеон перевів погляд на лейтенанта Брукса, високого широкоплечого астронавта з густою бородою. Той перевіряв обладнання, налаштовував передавачі та періодично перемовлявся з рештою членів команди.

— Брукс, — покликав капітан, і лейтенант одразу обернувся, витягнувшись, ніби по команді.

- Капітане? — у голосі Брукса пролунала ледь помітна тривога. Він відклав інструменти і ступив ближче.

- Ти підтримуєш зв'язок із Зейном?

— Сигнал наразі стійкий. Вони передають звіти щоп'ятнадцять хвилин, але… здається, нещодавно почалися нові поштовхи. Зв'язок постійно переривається.

— Стеж за ситуацією. І якщо щось зміниться — одразу доповідай.

- Є, капітане.

Аеон кивнув і знову повернувся до капсули, ніби це місце тягнуло його до себе невидимою силою. Йому хотілося бути поряд, відчувати, що вона все ще тут, з ним. Навіть якщо розум Кейли десь у віддалених глибинах цієї планети, її тіло залишалося у безпеці, і це давало йому хоча б ілюзію контролю над ситуацією.

Він важко зітхнув, поклавши руку на капсулу, ніби намагаючись передати через скло всю ту силу і віру, які все ще залишалися в ньому.