Читати книгу - "Втрачені в космосі , Arachne "

- Ми знайдемо систему, Кейло, - шепотів він ледве чутно, щоб ніхто не чув. - Ми повернемо тебе додому. Я обіцяю.

Ззаду підійшов один із вчених, молодий астрофізик на ім'я Сем, несміливо вставши поряд.

— Капітане, — почав він тихо. — Вибачте, що турбую, але є дещо, що я маю сказати. Ми дослідили ті дані, що передав Зейн перед останнім виходом на зв'язок… У давніх структурах, що вони знайшли, зафіксовано високі коливання енергетичних хвиль.

- І що це означає? — Аеон напружився, хоч намагався зберігати спокій.

— Поки що ми не можемо точно визначити природу цих хвиль, але, схоже, вони створюють обурення у гравітаційному полі… Ми побоюємося, що вони можуть спричинити зміни до структури самої планети. Це може призвести до ... геологічним катаклізмам, - вчений зам'явся, не знаючи, як продовжити. — Або ще більшої руйнації.

Аеон насупився. Ці відомості не обіцяли нічого хорошого. Отже, кожна хвилина, яку вони провели тут, ставала все небезпечнішою.

— Зрозумів, — коротко озвався капітан, повільно видихаючи. - Зробіть все можливе, щоб вивчити природу цих хвиль і зрозуміти, як їх можна стабілізувати. Нам не можна залишатися тут надто довго.

Сем кивнув і поспішив повернутись до своїх приладів, залишивши капітана одного з його думками. Аеон знав, що на кону не лише життя його команди, а й сама місія. Щоразу, коли він піднімав погляд на людей навколо, він бачив у їхніх очах відображення своєї відповідальності, і тому він не міг дозволити собі жодної слабкості.

Аеон почув шерех і голоси ще до того, як розвідники з'явилися біля входу до печери. Глухі кроки на кам'янистій поверхні лунали луною, наростаючи в тиші. Члени екіпажу, що залишилися, разом завмерли, вдивляючись у темряву тунелю, а хтось навіть схопився на ноги, стримуючи приховане дихання. У печері повисла напружена тиша, лише звуки кроків та тріск апаратури порушували її.

Першою з тіні вийшла Селена, хитаючись від втоми, її обличчя було змарніло, а в очах стояла суміш полегшення і болю. За нею йшли двоє розвідників, підтримуючи її під руки. Її шолом був частково розбитий, на одязі виднілися сліди бруду, крові та страшного фіолетового нальоту, що світився в напівтемряві тьмяним, тривожним світлом.

Аеон зробив крок уперед, зустрічаючи їх біля входу. Він не промовив жодного слова, просто стояв, вдивляючись у спотворений вираз обличчя дівчини. За його спиною решта теж завмерла, ніби боячись порушити її повернення.

— Капітане… — голос Селени пролунав хрипко і надтріснуто. Вона повільно перевела погляд на Аеона, і на її губах з'явилася слабка, майже перепрошуюча усмішка. — Я повернулася… Але… одна.

Аеон насупився, уважно дивлячись на дівчину. Вона виглядала на межі виснаження, ноги ледве тримали її, і лейтенант Брукс, що стоїть поруч, підхопив її під руку, допомагаючи сісти на імпровізовану лаву.

— Розповідай, Селено, — м'яко, але рішуче вимовив Аеон. Він опустився перед нею на одне коліно, щоб дивитися їй у вічі, а його голос звучав тихо, але в ньому відчувалася прихована тривога. - Що сталося?

Селена заплющила очі, ніби намагаючись зібрати сили, перш ніж розпочати. Вона зітхнула, тремтячими пальцями зняла шолом і запустила руку в мокре від поту волосся. На мить вона ніби потонула у своїх думках, але потім, зустрівши погляд капітана, набула рішучості.

— Я… Ми намагалися вижити, — почала вона, ковтаючи слова. — Коли наша рятувальна шлюпка увійшла до атмосфери, щось пішло не так. Нас почало кидати з боку в бік, і тоді… тоді одного з наших — Ларса — викинуло просто у відкритий космос. Я… я намагалася дістати його, але не змогла.

Вона замовкла, згадуючи той момент. Картинка смерті її товариша знову спливла в її свідомості - Ларс відчайдушно тягнув руки до шлюпки, але гравітаційне поле планети розірвало їхню траєкторію. Він просто зник у безодні космосу, ставши ще однією жертвою цієї зловісної планети.

— Нас почало кидати, і… я бачила, як наш пілот, Джен, теж втратила керування. Її викинуло разом із другим пілотом… Я не встигла навіть крикнути їй… — голос Селени зірвався, але вона швидко взяла себе в руки, міцно стиснувши пальці на колінах. - Вони загинули миттєво. А нас із Нейтом... нас знесло вітром. Шлюпка втратила керування та впала. Я вижила, але ... Нейт не зміг вибратися. Величезний шматок металу придавив його. Він кричав ... Я намагалася допомогти, але потім все стихло.

Вона зробила паузу, не в змозі продовжувати. Очі Селени бігали навкруги, але в них не було ні страху, ні паніки — лише глухий, тупий розпач.

- Це все? — тихо спитав Аеон, хоч і так уже знав відповідь. Серце стискалося від тяжкості її слів, але він не міг дозволити собі виявити слабкість.

Селена кивнула, витираючи вологі щоки. Вона зібрала всі сили, щоби продовжити.

— Я… я лишилася сама. Якби не Зейн та його розвідники, я б теж загинула, капітане.

Всі завмерли, слухаючи її плутану розповідь. На їхніх обличчях проступала розгубленість, жах та глухий розпач. Ще троє пішли у небуття. Ще троє життів обірвалися в цьому безкрайньому пеклі.

- Селене, - Аеон поклав руку їй на плече, намагаючись говорити якомога м'якше. - Ти вижила. Це найголовніше. Ти зробила все, що могла.

Вона похитала головою, ніби не вірячи його словам.

— Ні, капітане. Я підвела їх… усіх нас, — прошепотіла вона. - Але Зейн не здався. Він… Він подався шукати систему. Сказав, що не повернеться без неї. Я намагалася переконати його повернутися в табір, але він відмовився.

— Що ти можеш сказати про ситуацію? — Аеон трохи нахилився, намагаючись зловити її погляд.

Селена замислилася на мить, а потім заговорила швидше, наче її слова могли врятувати тих, хто все ще був зовні.

— Отруйні рослини, — видихнула вона. - Величезні, з фіолетовими пелюстками, вони світяться... і видають якісь звуки, коли до них наближаєшся. Вони ніби притягують до себе, заглушають страх, манять… У мене були галюцинації, воно манило мене, я тягла руки до однієї з таких рослин, і… вона просто намагалася поглинути мене, як хижак здобич.