Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – У вас це перший припадок? – далі питав медик.

         – Так. Я тоді перехвилювалась, видно.

         – Ну гаразд, – зітхнувши, він піднявся, та повернувши голову до журналістки, промовив: – Тільки через ваші гарні очі я не рахую це за хибний виклик.

         Кореспондентка, в свою чергу, всміхнулась й подякувала. Коли медики вже були у дверей, вона спитала, чи не можна повернути Віктора до лікарні. Вони відповіли, що можна, та Фідемчук став жалібно промовляти:

         – Ні, ні, залиште мене з сестрою хоч на п’ятнадцять хвилин, будь ласка. Я хочу з нею поговорити, розказати. Тільки, я б не хотів, щоб ви чули нашу розмову.

         Звісно, Віктору дозволили поспілкуватись з «сестрою» на кілька хвилин. Тож його підвели ближче до ліжка Ірини та вийшли, закривши двері. «Потрібно встигнути розказати їй абсолютно все за кілька хвилин. Це, звичайно, надто дурна історія, але правдива» – спланував в голові Віктор.

         – То я вам сестра? – посміхнулась Ірина.

         – Ірина Сергіївна, послухайте, це дуже дивна, а може й страшна історія, та ви повинні повірити.

         Й Віктор став розказувати абсолютно все, починаючи зі злощасного вечора 25 серпня. Подекуди Ірина роззявляла рота та промовляла про себе: «Боже милий!», особливо на місцях про мієлографію, симптоми парезу та витрачені колегою десять тисяч гривень. Однак неможливо вже описати здивування її на тому фінальному моменті розповіді, коли Віктор сказав, що вона має стати його доглядальницею, при цьому зауважуючи, що це зовсім не роль для журналістів, а реальна потреба. Він наголошував, що в нього нікого не лишилось, крім неї та сестри, яка скоріш за все не зможе доглядати за ним, бо нарешті вже стала комусь дружиною й напевне відпочиває десь на медовому місяці.

         Перші секунди після почутого Ірина, зрозуміло, сильно вагалась. Вона вже зовсім не молода жінка, щоб приглядати за кимсь, й їй би прослідкувати хоч за своїм здоров’ям, не говорячи вже за чуже. Та Віктор був надто добрий чолов’яга, щоб йому не допомогти. Коли в її домі ставались якісь неполадки з електрикою, то він завше приходив, щоб полагодити, й опісля випити філіжанку кави. Та найбільше вона любила сусіда за ті душевні спогади в дні, коли Україну в часи війни охопив блекаут, й тоді, Ірина бува здуріла б від нудьги, якби до неї не заходив Віктор. Зі свічкою на столі, за чаєм і якимось десертом вони обговорювали політику. Якщо ж їй раніше так ревно допомагав Віктор, то хіба вона не зможе йому віддячити, хоч і неабияким трудом? Ірина згодилась.

         Віктор полегшено видихнув, після чого двері спальні відчинились. Коли вже хотіли хапати ручки його інвалідного крісла, щоб доправити назад до автомобіля, він сказав:

         – Тепер моя сестра Ірина буде моєю доглядальницею, тож мені не обов’язково їхати до лікарні.

         – Невже Ірина має необхідні для цього знання? – спитала журналістка.

         – Має.

         – Так, я все маю, і тому готова стати повноправною доглядальницею Віктора, – в свою чергу сказала Ірина.

         – На жаль, я не можу за це відповідати, тому зараз ми все ж поїдемо до лікарні – а там вже побачимо.

*  *  *

         Через чотири дні стаціонару Віктора виписали з лікарні, й він повернувся додому. Також йому оформили першу групу інвалідності разом з усіма пільгами, які він отримає тільки через місяць, й це було близько чотири з половиною тисяч гривень (з урахуванням того, що Ірина отримувала вікову пенсію та в нього не було сім’ї, що лиш зменшувало прожитковий мінімум, який і надає пенсія). Мало того, що Віктор був зовсім не задоволений цією пенсією через її розміри, так ще й надто цурався її, бо дуже не хотів бути для суспільства інвалідом. Звичайно, на основі цього, водійські права в нього конфіскували, й буквально на наступний день виписали звільнення з «Ideal team», де він пропрацював не більше не менше вісім років. Так як в той момент страхування на автомобіль він не мав, то й на компенсацію можна було не розраховувати. Єдиною, дійсно хорошою новиною було те, що Ірині вдалося офіційно зробитись доглядачкою Віктора. Щоправда, в Центрі надання адміністративних послуг дізнались, що вона йому зовсім не двоюрідна сестра; та не дивлячись на це, їй вдалося, – схоже за допомогою вміння майстерно розмовляти й домовлятись з усіма, – стати доглядальницею.

         Тепер основною проблемою залишалась хазяйка квартири, котра зовсім не зважала на стан Віктора. Її звали Ольгою Петрівною. Після кількох років проживання в її квартирі, Віктор, наскільки це здатне хтиве око мужчини, помітив в ній образ рокової жінки, яка те й діло грається серцями гарних чоловіків, при цьому зневажаючи таких, як він, недоладних, бідних. Вже на другий день після описаних вище подій, себто 28 серпня, коли вона не побачила на своєму рахунку чергові десять тисяч гривень, то ту ж мить забила тривогу, передзвонювала Вікторові, та він не міг брати трубку, бо вщент зламав свій телефон під час аварії. Тоді він дуже дивувався, чому ж Ольга Петрівна не навідує його, щоб розказати, що вона про нього думає.

         Отже Фідемчук і Шевченко зажили разом. Та Ірину не можна назвати хорошою наглядачкою. Вона була доброю, лагідно й часто з ним розмовляла та добре готувала, однак не знала всіх необхідних правил доглядання.