Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

захистити від тиранії держави; інститути, створені для захисту особистих прав, слід замінити експертами, що керуватимуть згори, а конституційну угоду слід ґрунтовно переписати. Дезінтеграціоністський погляд на Америку передбачає відкидання нашої культури прав заради безпеки: релігійні інститути варто стримувати, релігійну свободу — обмежити, свободу слова — згорнути, клімат вільного спілкування замінити масовим залякуванням; самозахист слід обміняти на повну залежність від захисту держави; економічну свободу треба знищити в ім’я більш однорідного суспільства. Дезінтеграціоністський погляд на Америку визначає американську історію як таку, що коріниться у злі й ніколи не виривалася з нього; усі сучасні біди є лише проявами темного серця, яке б’ється у товщі ґрунту Нового Світу, куди зарили його європейські колонізатори.

Коротко кажучи, із дезінтеграціоністського погляду, Америку слід викорінити: її прапор символізує гноблення, а не свободу; її борці та борчині є, навперемін, жертвами корумпованого військово-промислового комплексу і жорстоких чудовиськ, які прагнуть ссати кров і блага з інших націй; а американський гімн є гімном білого шовінізму, експлуататорства й імперіалізму.

Друга американська революція

Дезінтеграціоністи бачать себе новими засновниками країни. Правду кажучи, країна засновується наново з кожним твітом, кожним дописом у фейсбуку, кожним відео на ютубі, де викриваються гріхи Сполучених Штатів. І дезінтеграціоністам нема потреби вдаватися до насильства на вулицях (хоча окремі прояви насильства толеруються і виправдовуються). Натомість вони або можуть переконати американців, що усі мають згуртуватися навколо публічних проявів «прогресивної» доброчесності, або залякуванням змушуватимуть їх мовчати. Вони здатні переконати американців, що істинна свобода полягає у привілеях, які уряд має забрати в одних і віддати іншим; що істинні обов’язки є обов’язками перед державою; що з індивідуумами один лише клопіт, і допоки більшість людей вільно прагнутиме малих радостей, їхнє справжнє щастя в безпеці. Не буде нових битв при Лексингтоні й Конкорді, не буде пострілів і гільйотин на вулицях. Буде лише повільний рух до повного виснаження. Токвілль передбачив і це:

Я бачу незліченний натовп подібних і рівних людей, що безперервно дбають про отримання дрібних і жалюгідних задоволень, якими вони наповнюють своє життя. Кожен із них, взятий окремо, є чужинцем щодо долі всіх інших... Над усіма ними височіє велетенська влада — лише вона подає їм радощі й наглядає за їхніми долями. Вона є абсолютною, прискіпливою, впорядкованою, завбачливою та м’якою. Вона була би подібна до батьківської влади, якби в такий спосіб старалася виховати дорослу людину; та вона, навпаки, прагне залишити своїх дітей навічно в дитинстві... Так, по черзі беручи кожну особу у свої міцні руки й виліплюючи з неї те, що вона бажає, влада забирає у свої обійми все суспільство; вона вкриває його поверхню мережею складних, важких, одноманітних правил, крізь які найсамобутніші розуми та найсильніші душі не можуть прорватися вище за натовп; вона не ламає людську волю, але розм’якшує її, згинає, скеровує; вона рідко примушує до дії, але постійно утримує від дій; не руйнує, але не дає творити; не тиранізує, а стає на заваді, штовхає до компромісу, виснажує, гасить, пантеличить і зрештою перетворює будь-яку націю на череду боязких і працьовитих тварин, для яких вона є лише пастухом.

Але цього не відбудеться.

Не відбудеться тому, що в кожному американцеві глибоко вкорінений американізм. Для цього ми надто непокірний народ: у нас є хребти, з нас не зробити медуз. Ба більше, ми досі не перетворилися на «подібних і рівних» у тому сенсі, який передбачав Токвілль. Лише дезінтеграціоністи вважають нас такими — або ж вірять, що американців можна затуркати до такого стану. Багато американців відмовляються коритися спробам дезінтеграціоністів ослабити та зарегулювати їх, їхні сім’ї та інститути, які для них є цінними.

Ця відмова призводить до наших начебто «безглуздих» культурних воєн.

Два бачення Америки — уніоністське і дезінтеграціоністське — разюче відмінні між собою. Вони не презентують два шляхи до тієї самої мети. Їхні цілі нічим не схожі. Тож не дивно, що цей глибинний конфлікт регулярно проривається назовні. Тектонічні плити нашої самоідентифікації рухаються повільно і впевнено, чіпляють і відпускають, труться й ламаються одна об одну — і з кожним зіткненням ми переживаємо культурний землетрус. Коли маловідомий актор Джассі Смоллетт прикидається жертвою злочину ненависті, а ми, реагуючи на це негайно, шикуємося в політичні лави, — це віддзеркалює проблеми історії та сучасності Америки; коли керівниця відділу маркетингу компанії втрачає роботу через те, що твітнула якусь дурницю, а ми реагуємо на це негайно й пристрасно, — це віддзеркалює проблеми нашої культури; коли актор заявляє про право на охорону здоров’я, а ми поширюємо його хештег, — це віддзеркалює проблеми нашої філософії.

Ці конфлікти загострюються, коли ті елементи американського життя, що раніше сприймались як аполітичні, політизуються. Це проста форма газлайтингу[35], мета якого захопити раніше аполітичні майданчики дискусій та інститути, відтак виставити американців-уніоністів як «тригернутих», коли ці аполітичні царини поляризуються. Раніше такі царини — наприклад, спорт, Голлівуд, музика — начебто мали імунітет до глибоких конфліктів, які розривали решту нації. Але й ці острови миру поволі тонуть у хвилях суперечностей, тож уніоністи мають усі підстави для занепокоєння і формування почуття загроженості. Зі злиттям політики з культурою американці-уніоністи відчувають, як тектонічні плити пробивають земну кору, показуючи розлами, значно ширші й небезпечніші, ніж ті помірні трясіння, які ми переживаємо день у день.

Реакція дезінтеграціоністів на це — вимагання більшої прихильності, більшого контролю. Там, де вони не можуть переконати й умовити, вони прагнуть домінувати. І так Америка опиниться перед вибором: покора або розпад.

Якщо тільки...

Якщо тільки ми не збережемо пам’ять...

Якщо не навчимося любити, не навчимося довіряти, не пам’ятатимемо про те, що нас єднає, забуваючи про те, що роз’єднує. А почати можна зі згадки про тих, хто збудував цю країну, — і чому вони її збудували.

Великий вибір

Виховувати дітей — непроста справа. Непроста тим, що характер її постійно змінюється, день у день, мить у мить. Це реагування на стимули, які постійно змінюються. Як ви зреагуєте, коли немовля виплюне молоко на новісінький килим? А коли дворічка відмовиться сісти на горщик? Коли першокласник вимагатиме спершу подивитися телевізор, а потім робити домашні завдання? І з їх дорослішанням ці питання лише складнішають. Мене мало тішить перспектива вдаватися у проблеми, з якими мої діти стикатимуться в соціальних джунглях старшої школи, вдаватися в питання вибору коледжу, їхніх особистих стосунків, шлюбу, виховання їхніх власних дітей.

І позаяк батьківство є нескінченною низкою вимог і виборів, я тяжію — як