Читати книгу - "Джозеф Антон"

тож довелося йому на це вказати. А ще був Зіґфрід, британець німецького походження, дужий як танк, який одного разу, коли він попросив його піти до парку на прогулянку, відверто став у позу, заявивши, що своїми забаганками він піддає небезпеці групу охорони. Він бачив стиснуті Зіґфрідові кулаки, проте від свого не відступився й переміг у двобої поглядів. Зіґфріда забрали від нього, й більше він його не бачив. Страх змушує хороших хлопців робити дурниці.

Ось і всі притичини, які він мав з групами захисту. Багато років потому чимось незадоволений водій Рон Еванс, якого звільнили з поліції за розтрату, поширював через один британський таблоїд страшенну брехню, твердячи, серед іншого, що його група захисту настільки не любила цього «клієнта», що вони, бувало, замикали його у комірчині, а самі йшли до пабу випити. Одразу після публікації цього пасквіля до нього зателефонувало кілька його колишніх охоронців. Вони з огидою говорили про очевидну брехню, про неспроможність старших офіцерів Скотленд-Ярду його захистити, і, мабуть, найбільше їх обурювало порушення звільненим водієм службового, майже сицилійського закону отвгіа, себто мовчання. Вони з гордістю казали, що ніхто із Спеціальної служби не зливав інформації, не розпускав пліток, не підкидав смажених фактів, не фабрикував справ у медіа, як це іноді робили балакучі хлопці з (окремого) королівського підрозділу охорони, і тепер по тій гордості було завдано підступного удару. Багато хто з них казали йому, що готові свідчити в суді на його користь. Коли водій у Високому суді попросив пробачення й визнав свою брехню, давня група охорони святкувала перемогу, надсилаючи вітальні електронні листи людині, яку вони, як дехто твердив, зневажали.

Брехав не тільки водій. Мабуть, найпідлішим наклепом була його «невдячність» за те, що для нього робили. Більшість британських таблоїдів методично ліпили з нього «зарозумілу», «неприємну» особу, щоб принизити його в очах громадськости й підірвати довіру до всього, що він казав. Авжеж, він був вдячний, він був вдячний щодня впродовж дев’яти років, і це він казав багато разів усім, хто його слухав. Люди, що охороняли його й стали його друзями, а також друзі, які входили до «близького кола», — всі вони знали правду.

По телевізору показували документальний фільм про Рональда Рейгана, тож він з групою захисту спостерігав, як Джон Гінклі-молодший стріляє у президента. «Подивіться на службу безпеки, — сказав йому Стен. — Усі — на правильних місцях. Всі — на своїх місцях. Всі реагують просто блискавично. Ніхто не дав маху. Всі виконують свою роботу на найвищому рівні. Проте у президента все ж таки поцілили». Найнебезпечніша зона, яку неможливо стовідсотково перекрити, — це простір між дверима будівлі й дверима автомобіля. «Ізраїльтянин, -каже Бенні, маючи на увазі посла, — дуже добре про це знає. Опускає голову й біжить». Саме в цій зоні Гінклі й поцілив у президента. Тут можна побачити й загальнішу істину. Найліпші офіцери безпеки Сполучених Штатів, усі з великим досвідом роботи й добре озброєні, діють якнайпрофесійніше, проте стрільцеві вдалося влучити. Президент упав. Нема чогось такого як абсолютна безпека. Є тільки різні рівні небезпеки. Він мусить навчитися із цим жити.

Йому запропонували одягти «кевлар[91]» — куленепробивний жилет. Він відмовився. Коли ж ішов від дверей авто до дверей будинку або ж навпаки, то свідомо уповільнював ходу. Він не біг. Він намагався йти з високо піднятою головою.

«Якщо ти сприйматимеш світ з погляду безпеки, — казав він собі, — то станеш його креатурою, його в’язнем». Світ з погляду безпеки ґрунтується на так званому аналізі найгіршого випадку. Аналіз найгіршого випадку під час перетинання вулиці каже, що існує вірогідність наїзду на вас автомобіля, тож вам не варто переходити вулиці. Проте люди щодня переходять вулицю, і їх не збиває автомобіль. Це варто пам’ятати. Існують тільки різні рівні небезпеки. Він і надалі перетинатиме вулиці.

«Історія — це жахіття, з якого хочу прокинутися, — каже Джойсів Дедал, однак що малий Стівен міг знати про жахіття? Найжахливішою річчю, яка іноді ставалася з ним, було напитися у Нічному Місті, а потім іти до Полді будувати Новий Блумусалим і, можливо, за напучуванням рогоносця Блума зійтися із хтивою Моллі. А оце було жахіття — кровожерливі священики стріляють стрілами відплати, а тоді його опудало несуть на демонстрації з тою стрілою в голові, — а він не спить. У Пакистані один з його дядьків, що одружився з материною сестрою, помістив у газеті оголошення, в якому йшлося буквально про таке: «Не винуватьте нас, ми тут ні до чого, ми і так його ніколи не любили», в той час як його тітка переповідала матері, яка все ще гостювала у Самін, що Пакистан хоче від неї відцуратися. Це неправда. Мабуть, це дядько й тітка, яких бентежила їхня родичка, хотіли від неї відцуратися. Проте вона все одно повернулася, й ніхто її там не зачіпав. Інколи на базарі підходили до неї люди і цікавилися, як там син, а тоді співчували: ой-ой-ой, таке лишенько. Трохи чемности все ще залишалося серед кровожерливого свавілля. Тим часом він опинився під опікою поліцейських на прізвисько Свиня й Дужий, а ще Тлустий Джек і Кінь (потрохи звикав до прізвиськ та зміни персоналу) і намагався знайти місце для свого чергового переїзду, коли йому доведеться покинути Порлок-Вір (Голройди люб’язно дозволили йому пожити у їхньому будинку ще шість тижнів, проте термін спливав). Придатний будинок не так уже й легко знайти, особливо, коли він жив за дорученням. Його не існувало. Існував тільки Джозеф Антон; його ж бо ніхто не бачив.

Зі світу книг до нього продовжували надходити повідомлення. Бгараті Мухерджі та Кларк Блез писали йому з Америки, що люди там роблять собі значки «Я — САЛМАН РУШДІ» й гордо носять їх на знак солідарности. Йому також захотілося такого значка. Можливо, Джозеф Антон зміг би почепити собі такий значок на знак солі-дарности з тим, ким він одночасно був і не був. Ґіта Мегта сказала йому по телефону дещо уїдливо: «Сатанинські вірші» — це не ваш «Король Лір». Ваш «Король Лір» — це «Сором». Блейк Моррісон сказав: «Багато письменників просто паралізовані цією справою. Писати — це все одно, що грати на скрипці, коли горить Рим». Тарік Алі назвав його якось не по-доброму «мертвою людиною у відпустці» й надіслав написаний разом із Говардом Брантоном текст п’єси, яку ставитимуть у театрі «Роял корт». «Індійські ночі». Вона вразила його як претензійна, поспішна, фарсова річ з насмішками