Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

довелося з цим змиритися. Триста шістдесят метрів сталі через чорну прірву, — цей міст збудував іще син Ната Таґґарта. Конструкція давно вже відпрацювала своє і була не надто безпечна. Міст було зміцнено повздовжніми балками зі сталі, заліза та дерева. Навряд чи був сенс його ремонтувати.

Даґні мріяла про новий міст із ріарден-маталу. Вона попросила головного інженера надіслати їй проект і порахувати вартість.

Проект практично повторював схему стального мосту з урахуванням більшої міцності нового матеріалу; вартість була просто захмарна, тож Даґні його відхилила.

— Даруйте, міс Таґґарт, — образився головний інженер. — Не розумію, про що йдеться, коли ви кажете, що я не скористався цим металом. Я використав найдосконаліші елементи найкращих сучасних мостів. Чого ви очікували?

— Новий метод будівництва.

— Тобто?

— Винайшовши конструкційну сталь, люди не використовували її для виготовлення сталевих копій дерев’яних мостів, — і стомлено додала: — Порахуйте, будь ласка, скільки коштуватиме відремонтувати міст, щоб він простояв іще бодай зо п’ять років.

— Добре, міс Таґґарт, — пожвавішав конструктор. — Якщо ми зміцнимо його сталлю…

— Ми зміцнимо його ріарден-металом.

— Що ж… — спроквола погодився співрозмовник.

Вона дивилася на засніжені гори. В Нью-Йорку робота часом здавалася їй страшенно важкою. Іноді вона заціпеніло зупинялася посеред свого кабінету, усвідомлюючи неймовірно стислі терміни, яких і на день не можна було продовжити; ділові зустрічі йшли одна за одною; доводилося вести мову про спрацьовані дизелі й зогнилі товарняки, зламану сигналізацію та зменшення прибутків, думаючи водночас про останні події на «Ріо-Норте». Під час перемовин вона уявляла лише дві смуги синьо-зеленого металу, що оповивали її мозок; вона раптом розуміла, чому її насторожила та чи та звістка, і, перервавши обговорення, Даґні хапала слухавку, щоб у далекому місті викликати свого підрядника і запитати:

— А в кого ви закуповуєте їжу для своїх людей?.. Так я і знала. Слухайте сюди, з учора фірма «Бартон і Джонс» — банкрот. Негайно шукайте нового поставщика, бо помрете з голоду.

Свою колію вона будувала за робочим столом у Нью-Йорку. Це було неймовірно важко. Але ось колія в неї перед очима. Вона росте. І прокласти її треба вчасно.

Почувши лункі квапливі кроки, вона озирнулася. По колії до неї йшов високий молодий чоловік зі скуйовдженим волоссям; попри робочу шкірянку, він не був схожий на шляховика — занадто вже владною здавалася його хода. Роздивилася обличчя, коли чоловік підійшов зовсім близько. Це був Елліс Ваятт. Даґні востаннє бачила його ще тоді, в своєму кабінеті.

Він зупинився коло неї і усміхнувся.

— Даґні, вітаю.

Від цих двох слів мов гора з пліч упала; вона відразу збагнула все, що Ваятт вклав у це привітання: прощення, розуміння, визнання. Це було привітання рівні.

Вона по-дівчачому засміялася, тішачись, що всі проблеми немов ураз здрібніли.

— Привіт, — і вона простягнула руку.

Ваятт затримав її руку в своїй трохи довше, ніж того вимагали партнерські взаємини. Це рукостискання було знаком примирення, залагодженого і вирішеного конфлікту.

— Скажи, нехай Нілі встановить два кілометри нової захисної огорожі біля перевалу в Гранаді, — мовив він. — Стара вже геть зогнила, не витримає нового снігу. І дай йому ще один роторний снігоочисник, бо в нього там якийсь жахливий брухт, що й подвір’я не розчистить. Буря може звалитися будь-якої миті.

Вона зацікавлено подивилася на нього:

– І часто ти це робиш?

— Що саме?

— Особисто контролюєш роботу?

— Завжди, щойно випаде вільна хвилина. Хіба це погано?

— А тієї ночі, коли стався обвал?

— Був і тоді.

— Переглянувши звіти, я здивувалася, як оперативно і впевнено вони розчистили колію. Подумала навіть, що Нілі значно беручкіший, ніж здається.

— На жаль, ні.

— То це ти щодня забезпечуєш колію всім необхідним?

— Звісно. Його люди по півдня шукали кожну необхідну дрібничку. І накажи йому стежити за баками з водою, бо найближчими ночами вони неодмінно замерзнуть. А ще потрібен новий канавокопач, — цей мені не подобається. Нехай перевірять троси.

Даґні тепло глянула на нього:

— Дякую, Еллісе.

Усміхнувшись у відповідь, він пішов далі. Даґні простежила за ним поглядом аж до кінця мосту, звідки починався тривалий підйом до вишок.

— Схоже, він думає, що все тут належить йому.

Вона рвучко озирнулася. Позаду неї стояв Бен Нілі, тицяючи великим пальцем у бік Ваятта.

— Тобто — все?

— Вся ця залізниця, міс Таґґарт. Ваша залізниця. А може, й весь світ. Так він, здається, вважає.

Бен Нілі був опасистий дядько, з порожніми, але впертими очима на набрезклому лиці.

— Якого милого він тут швендяє? — запитав Нілі. — Наче всі, крім нього, бовдури і невігласи. Чванькуватий вискочень. Кого він із себе корчить?

— Забирайтеся під три чорти, — спокійно порадила Даґні.

Нілі так і не второпав, чому вона вилаялася. Та десь глибоко на споді, здавалося, він розумів причину: схоже, начальницю обурило те, що він занадто м’яко висловився щодо цього самозванця. Тож Нілі волів промовчати.

— Ходімо вже у вашу контору, — безнадійно і втомлено мовила вона, кивнувши на старий залізничний вагончик на пагорбі. — Накажіть комусь принести звіт.

— До речі, міс Таґґарт, про перекладини, — заторочив Нілі, щойно вони рушили з місця. — Ваш містер Коулман вважає, що вони цілком і цілком. Він не думає, що на них забагато кори. Я теж не розумію, чому ви вважаєте…

— Я вам наказала їх замінити.

Дві години потому Даґні вийшла з вагончика, вимордувана тривалими поясненнями, напучуваннями і неабиякими зусиллями, щоб опанувати себе і не зірватися, аж раптом на розбеханій ґрунтовці внизу побачила чорну, блискучу, новісіньку двомісну автівку — видовище рідкісне навіть для міст.

Уважно роззирнувшись, Даґні зойкнула, помітивши неподалік від мосту довготелесу постать. Це був Генк Ріарден; вона аж ніяк не сподівалася побачити його в Колорадо. З олівцем і нотатником у руках, він щось зосереджено рахував. Його одяг впадав у око не менше за автомобіль, і з тієї ж причини; вбраний він був у спортивний плащ і крислатий капелюх. І хоч поводився Ріарден цілком невимушено, перфектна якість і, вочевидь, захмарна ціна його одягу мали виклично недоречний вигляд серед нужденної юрми роботяг.

Втоми наче й не було; Даґні побігла до нього. Та згадавши, що після вечірки в нього вдома вони ще не бачились, зупинилася.

Помітивши її, Ріарден здивовано розвів руками, привітно помахав і пішов назустріч.

— Привіт, — мовив він. — Вирішила нарешті подивитися?

— Уп’яте за три місяці.

— Я й не знав, що ти тут. Мене ніхто не попередив.

— Зате я була переконана, що ти не втримаєшся.

— Тобто?

— Захочеш подивитися на свій метал. І як тобі?

Ріарден роззирнувся:

— Якщо тобі колись набридне залізниця, кажи.

— Візьмеш мене на роботу?

— Хоч зараз.

Даґні глянула на нього.

— Генку, в твоїх жартах завжди є дещиця правди. Думаю, ти б зрадів, якби я попросилася до тебе на роботу. Щоб стала працівником, а не