Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

клієнтом. Щоб ти мені наказував, а я виконувала.

— Звісно. Я готовий.

— Бережи свій завод, бо я тебе на своїй залізниці не працевлаштую, — відповіла вона.

Ріарден зареготав:

– І не намагайся.

— Не зрозуміла.

— Умови диктую я. Не намагайся торгуватися.

Даґні промовчала. Від цих слів у неї виникло майже фізичне відчуття задоволення, що його не могла достоту ані пояснити, ані збагнути.

— До речі, — докинув Ріарден, — я тут не вперше. Вчора теж був.

— Справді? З якою метою?

— У мене в Колорадо справи. Заодно вирішив поглянути, що відбувається тут.

– І як, справу зроблено?

— Звідки ти взяла, що я маю і тут справи?

— Бо на те, щоб просто подивитися, ти б не став гайнувати свого часу. Тим більше, два дні поспіль.

Ріарден знову засміявся і кивнув на міст:

— Твоя правда. Мене цікавить оцей об’єкт.

— Чим саме?

— Йому пора на звалище.

— Думаєш, я цього не знаю?

— Я вивчив специфікацію замовлення на деталі з мого металу для цього мосту. Не викидай грошей на вітер. Річ у тім, що витрати на ремонт цього румовища, яке і двох років не протягне, і на спорудження нового мосту із ріарден-металу — майже однакові. Не розумію, нащо тобі цей антикваріат.

— Я й сама думала про новий міст із твого металу і попросила своїх інженерів усе порахувати.

– І що ж вони сказали?

— Що це коштуватиме два мільйони доларів.

— Мати Божа!

— Скільки ж?

— Вісімсот тисяч.

Даґні пильно поглянула на Ріардена. Знала, що словами він не розкидається. Тому сказала якомога спокійнішим голосом.

— Це неможливо.

— Але так воно і є, — він простягнув їй свій нотатник.

Даґні побачила кілька записів, не пов’язаних один із одним, безліч цифр і кілька грубих креслень. Задум зрозуміла ще до того, як Ріарден закінчив пояснювати. Не помітила, як вони примостилися на оберемку приморожених дощок, і що литки її торкаються до крижаної шорсткої деревини, а панчохи геть не захищають від холоду. Ріарден тримав у руках кілька аркушів, що докладно тлумачили, як через чорну прірву можна переправляти тисячі тонн вантажу. Чітко та зрозуміло він розповідав про розпір, навантаження і швидкісний напір вітру. Міст мав бути монолітною трьохсотшістдесятип’ятиметровою конструкцією з прогінними елементами. Він винайшов новий тип ферми, що її досі не робили і не могли зробити, бо для цього потрібні міцні та легкі елементи, які можна виготовити лише з ріарден-металу.

— Генку, — вразилася вона, — ти придумав це за два дні?

— Ні, звісно… Ідея виникла значно раніше, коли ще не було ріарден-металу. Розрахунки я зробив, виготовляючи сталь для мостових конструкцій. Мені тоді захотілося отримати метал, придатний для таких ферм. А сюди я приїхав, щоб на власні очі оцінити вашу проблему.

Він усміхнулася, помітивши, як Даґні повільно торкнулася пальцями до повік, і зауваживши терпку складку біля її вуст. Вона наче намагалася відігнати спогад про те, з чим так довго і марно боролася.

— Це поки що лише приблизна схема, — сказав Ріарден, — але, думаю, ти вже зрозуміла, що вона цілком реальна.

— Генку, ти й не уявляєш, скільки всього я тут бачу.

— Уявляю, не переживай.

— Ти вдруге рятуєш «Таґґарт Трансконтиненталь».

— Раніше з тебе був кращий психолог?

— На що ти натякаєш?

— Навіщо мені рятувати твою компанію? Невже не ясно, що такий міст потрібен мені, щоб уся країна зрозуміла переваги ріарден-металу?

— Атож, Генку. Я це розумію.

— Забагато зараз розмов про те, що рейки з мого металу не можуть бути безпечні. Тому я хочу кинути цим типам помітнішу кістку — нехай погавкають гучніше. Нехай подивляться на міст із ріарден-металу.

Даґні глянула на нього і по-дитячому завзято розреготалася.

— Що смішного? — здивувався він.

— Генку, я не знаю більше нікого, хто б у такий спосіб відповідав на закиди суспільної думки.

— А як ти ставишся до цієї ідеї? Чи готова разом зі мною вислухати таке ж праведне дзявкотіння обуреного натовпу?

— Ти й сам це чудово знаєш.

— Так, я знаю.

Ріарден, примружившись, подивився на Даґні; хоч він і не реготав, але погляд мав радісний.

Даґні раптом згадала вечірку у нього вдома, і цей спогад був нестерпний для неї. Сьогодні виникло дивне відчуття, що зрозуміліших одне для одного людей, ніж вони, не існує більше ніде у світі. Їхнє несилуване спілкування унеможливлювало щонайменшу ворожість. І водночас Даґні не могла забути тієї вечірки, а Ріарден поводився так, наче її не було.

Вони підійшли до краю каньйону і разом подивилися на чорне провалля, на прямовисну скелю за ним і на осяяні сонцем маківки вишок «Нафти Ваятта». Опираючись вітру, Даґні спинилася на мерзлому камінні. Не торкаючись до Ріардена, вона все ж відчувала його надійну присутність. Вітер вдаряв приполами її пальта об його ноги.

— Генку, а чи встигнемо ми вчасно його збудувати? Залишилося півроку.

— Авжеж, встигнемо. На цей міст піде значно менше часу і праці, ніж на будь-який інший. Дай тільки моїм інженерам розробити базову схему. Вони передадуть її вам, не ставлячи жодних умов. Подумайте, чи можете дозволити собі це будівництво. Хоча я й так знаю, що ви його подужаєте. А потім нехай твої тямковиті вчені парубійки розрахують деталі.

— А що з металом?

— Скільки знадобиться, стільки й кататиму. Навіть якщо доведеться відкласти решту замовлень.

— Але ж на підготовку дуже мало часу. Коли ви почнете прокат?

— Я хоч раз не виконав твого замовлення?

— Ні, такого не було. Але, зважаючи на теперішній стан справ, різне може статися.

— Ти мене, часом, із Орреном Бойлом не плутаєш?

Даґні знову розсміялася.

— Домовилися. Щойно я отримаю креслення, обіцяю негайно переглянути попередній проект і відповісти протягом двох діб. Стосовно ж моїх тямковитих учених парубійків… — Даґні спохмурніла. — Генку, чому так важко знайти хороших працівників, незалежно від посади?

— Не знаю… — Ріарден подивився на абрис гір на тлі неба; десь далеко з долини підіймався легкий димок.

— Ти бачила нові міста і заводи Колорадо? — запитав він.

— Звісно.

— Хіба не чудесно споглядати результат праці тамтешніх людей, які з’їхалися з різних куточків країни? Завзятців, ладних гори зсунути!

– І до якої ж гори підбираєшся ти?

— З чого ти взяла, що я до чогось підбираюся?

— Що ти робив у Колорадо?

Ріарден усміхнувся:

— Оглядав копальні.

— Цікаво — які?

— Мідні.

— Милий Боже, чи тобі вже робити нема чого?

— Так, усе це складно. Але поставки міді зараз страшенно ненадійні. В цій царині наша країна, схоже, втратила всі вартісні компанії, а з «Міддю д’Анконій» я не хочу мати нічого спільного. Не вірю я тому плейбою.

— Тут складно з тобою не погодитися, — відвернувшись, промовила Даґні.

— А якщо на світі перевелися постачальники, мушу почати видобуток власної міді, як колись починав добувати залізну