Читати книгу - "Бурелов"

Живчикові та Камінному Штурману витягти їхній нелегкий вантаж.

— Пройдете оцією стежкою аж до кінця, а тоді візьмете ліворуч, — сказав він. — І вийдете просто на стародавню Вежу Дощознавців. Вона одразу впаде вам в око.

— Спа… спасибі, — подякував Живчик і вражено закліпав очима. Краса міста, розпростертого перед ним, приголомшила хлопця.

По-перше, те, що дрібногоблін називав стежкою, насправді виявилося широким проспектом, вимощеним у вигляді мудрованого орнаменту червоними, чорними та білими кахлями і лямованим обаполи вежами, злотосяйними у світлі призахідного сонця. О, що то були за вежі!

Одна не була схожа на іншу, проте не поступалася гожістю своїм сусідкам. Декотрі пишалися мінаретами, декотрі шпилями, траплялися й вежі, увінчані банями з мозаїкою із дзеркал та самоцвітів. Деякі мали башти із дзиґарями, ще деякі — дзвіниці. Одні могли похвалитися широкими вікнами із кришталевими шибами, інші — цілими гронами ромбоїдальних пройм. Одні були такі тендітні, що гойдалися на вітрі, інші — приземкуваті й дебелі.

Конструкція кожної вежі, звісно ж, залежала від того, якому факультетові чи школі вона належала. Про це свідчили й усілякі прилади та інша атрибутика, приладнані до стін. На одних вежах красувалися млинки, вітрові конуси та висячі ваги, на інших — сонячні годинники, флюгери, виски та латунні вимірювальні прилади. Ще на інших — хитромудра система підвісних пляшок різних відтінків блакитного кольору, які дзеленчали на вітрі.

Живчик глупів на довколишню пишноту з роззявленим ротом. Куди не кинь — скрізь блиск, вишуканість, досконалі пропорції. Що й казати, було на що подивитися! Шерега багато оздоблених колон. Закрутисті візерунки на портиках. Статуї, водограї — хіба ж це не дивно, що вода може прискати отаким фантастичним робом?! Широкі сходи. В’юнкі пасажі. Граційно вигнуті мости…

— Просто неймовірно, — зітхнув він.

Довкола сновигали туди-сюди академіки в мантіях. Переходили мости, бралися вгору і спускалися донизу сходами, рипали дверима веж: поодинці, парами, безладними шепітливими юрбами — усі з похнюпленими головами, заполонені кожен своїм клопотом і однаково байдужі як до навколишньої краси, так і до присутності юнака та якоїсь манії у каптурі, які повільно минали їх, угинаючись під вагою скрині.

Санктафракс уявлявся Живчикові місцем, де все підпорядковане науці, місцем відрубним і сповненим святості, але професори, науковці, лектори своїм поводженням доводили протилежне. Скрізь панувала атмосфера змовництва, таємного страху; щоразу, як Живчик порівнювався із вченими мужами, до нього долинали уривки тривожних розмов: «… однією ногою в могилі…», «… ланцюги довго не витримають…», «… ось до чого нас довів Вілнікс Помполніус…», «… можливо, я ознайомлю з вашими пропозиціями Професора Мрякощупізму…», «… у відкрите небо навік-віки…», «… щось треба робити…»

— Щось уже робиться, — пробуркотав Живчик, коли вони з Камінним Штурманом урешті дотеліпалися до кінця довгого звивистого проспекту. Вони звернули ліворуч і опинилися перед напівзруйнованою вежею.

Не ремонтований від того пам’ятного надвечір’я, коли Вілнікс, тоді ще учень-дощознавець, провів свій фатальний експеримент, осідок Професора Темрявознавства стояв майже весь у руїнах. Праве крило вежі знесло геть чисто, оголивши сходові кліті та приміщення. Зацілілий шпиль скидався на палець, яким руїна сварила небо.

Живчик і Камінний Штурман пошкандибали обсіяною вибоїнами бруківкою, що вела до дверей. Вони переступили поріг і поволокли скриню вгору сходами. По сходовому помістку другого поверху слалося світляне віяло. Живчик почапав на нього. Скромна табличка, прицвяхована до дверей, засвідчила, що вони прийшли, куди слід.

Живчик тихенько постукав.

— Ну, що там ще? — озвався стомлений голос. — Я вже виклав вам усе, що знаю.

— Професоре! — рішуче покликав Живчик.

— Я старий та немічний, — забідкався голос. — І дуже-дуже стомився. Дайте мені спокій.

— Професоре, нам треба побалакати, — напосідав Живчик і поторгав двері. Вони виявилися незамкнені, тож, незважаючи на подальші Професорові протести, гості зайшли. Ледве переступивши поріг, Моджін мерщій пустила свій кінець скрині і зі знеможеним «хух!» сіла на віко. Живчик опустив свій, звів очі на господаря, що сидів за бюрком — і з несподіванки роззявив рота. Професор Темрявознавства видавався двійником Професора Світлознавства, тільки й того, що був не в білих, а в чорних шатах.

— Ради Неба, хто ви такі? — вигукнув Професор, зриваючись на рівні. — Я вже гадав, що вернулася варта.

Живчик усміхнувся.

— Не такий то ви вже, бачу, й старий та немічний, професоре.

— М-м-м… м-м-м… м-м-м… — гарчав Професор, якому геть відібрало язика.

Живчик виступив наперед.

— Я Живчик, — відрекомендувався він. — А це Камінний Штурман. Ми удвох завершили пошуки, на які недавно було послано мого батька Квінтиніуса Вергінікса.

У Професора одвисла щелепа.

— Я, цебто ви… — Він заблимав очима. — Ви хочете сказати, що…

— Ми повернулися з бурефраксом, — оголосив Живчик.

Професор зірвався на ноги і кинувся до них через усю кімнату.

— Бурефракс! — вигукнув він. — Ти певний?

— На всі сто, — відказав Живчик. — Ваш колега, Професор Світлознавства, підтвердив це.

— Ото ще старий блазень! — пирхнув Професор, але Живчик завважив вологий блиск у його очах. — Що там ще стрельнуло в голову цьому пришелепуватому невігласові? — запитав він.

Живчик спустив очі додолу.

— Боюся, Професор Світлознавства мертвий, — стиха промовив він.

— Мертвий! — остовпів Професор.

— Перед смертю він доручив мені розповісти вам про бурефракс, — провадив Живчик. — Мовляв, я можу… на вас покластися.

— Мій давній друг… мертвий, — сумно зронив Професор. Він кволо усміхнувся. — Ну, що ж. Погляньмо, що там у вас.

Камінний Штурман підвелася і прoкволом відійшла вбік. Живчик ступив уперед і підніс віко. Професор Темрявознавства зазирнув досередини.

— Ах ти ж старий лісовий цапе! — заволав він у захваті. — Це таки бурефракс! Чудово! Пречудово. Але, бий його нечиста сила, як вам пощастило стільки його знайти? І чого всі кристали такі крихітні?

— Це довга історія, — відповів Живчик.

— І все ж я залюбки її послухаю, — вигукнув Професор. — Але спершу нам треба перенести бурефракс до скарбівні…

— Ні, професоре, — твердо сказав Живчик. — Попереду я маю вам дещо сказати. Час покласти край цьому фракспиловому безумові — раз і назавжди. — Він кинув оком у вікно на сонце, вже яскраво помаранчеве, зависле низько над обрієм. — Ба нам слід поквапитися. Мені потрібні ступка і товкач.

— Але…

— Ну-бо, Професоре, — наполягав Живчик. —