Читати книгу - "Квіти для Елджернона"

прямо на мене. Я спробував собі уявити, що живу тут, і вона весь час дивиться поверх моєї голови.

— Їм добре живеться в цьому котеджі, — сказала вона. — Але ж ви розумієте, триста хлопців — по сімдесят п’ять у кожному відділенні — і лише п’ятеро нас, що дивляться за ними. Не так легко тримати їх під контролем. Але тут набагато краще, ніж у брудних котеджах. Там ніхто не хоче працювати довго. З немовлятами терпіти легше, та коли тобі доводиться доглядати дорослих, які не вміють дотримуватися чистоти, ти навряд чи витримаєш довго.

— Ви здаєтеся мені дуже милою жінкою, — сказав я. — Хлопцям пощастило, що за ними наглядаєте ви.

Вона щиро засміялася, все ще дивлячись прямо перед собою і показавши білі зуби.

— Я не краща й не гірша за інших. Я дуже люблю своїх хлопців. Робота моя нелегка, але ти почуваєш себе винагородженою, коли думаєш про те, як вони потребують тебе. — Усмішка покинула її на мить. — Нормальні діти виростають надто швидко, перестають потребувати тебе… починають жити власним життям… забувають, хто їх любив і піклувався про них. Але цим дітям потрібно все, що ти їм можеш дати, — усе твоє життя. — Вона знову засміялася, спантеличена своєю серйозністю. — Тут важко працювати, але ця робота дає мені справжнє задоволення.

Коли ми спустилися сходами, де чекав нас Вінслоу, пролунав обідній дзвін, і хлопці посунули до їдальні. Я звернув увагу на те, що великий хлопець, який тримав меншого на колінах, тепер вів його до столу, тримаючи за руку.

— Дивовижно, — сказав я, кивнувши в їхньому напрямку.

Вінслоу теж кивнув головою.

— Великого звуть Джеррі, а меншого — Дасті. Таке ми спостерігаємо тут часто. Коли вони не бачать когось іншого, хто приділяв би їм увагу, то іноді вони шукають людського контакту й людського співчуття у власному середовищі.

Коли ми проминали ще один із котеджів, ідучи до школи, я почув крик, супроводжуваний виттям і підхоплений двома або трьома голосами. Вікна в тому коледжі були забрані ґратами.

Вінслоу вперше здався дещо спантеличеним того ранку.

— Це коледж спеціальної безпеки, — пояснив він. — Емоційно стурбовані люди з вадами загального розвитку. Коли їм випадає нагода, вони можуть покалічити себе або інших. Ми оселяємо їх у коледжі К. Він постійно замкнений.

— Емоційно стурбовані пацієнти тут? Хіба їм місце не в психіатричній лікарні?

— Звичайно, — сказав він, — але цю хворобу не так легко проконтролювати. Деякі з емоційно стурбованих пацієнтів не зриваються доти, доки певний час не побудуть тут. Інших надсилає сюди суд, і ми не можемо не прийняти їх, навіть якщо для них тут немає місця. Реальна проблема полягає в тому, що місця немає ніде ні для кого. Чи вам відомо, скільки людей стоять у черзі до нас? Тисяча чотириста. А ми зможемо на кінець року прийняти лише двадцять п’ять або тридцять.

— А де ці тисяча чотириста перебувають тепер?

— Удома. Поза межами спеціальних закладів, чекаючи, поки для них з’явиться місце тут або в іншій інституції. Ви ж розумієте, наша проблема відсутності місця не має нічого спільного з перевантаженням лікарень. Наші пацієнти зазвичай приходять сюди, щоб прожити тут до кінця свого життя.

Поки ми йшли до нового будинку школи — одноповерхової структури зі скла й бетону з великими світлими вікнами, — я спробував уявити собі, як ходитиму цими коридорами як пацієнт. Я уявив, як стою в черзі чоловіків і хлопців, щоб потрапити до класної кімнати. А може, я стану одним із тих, хто штовхатиме іншого хлопця у кріслі на коліщатах, або вестиме когось іншого за руку, або триматиме малого хлопця на руках.

У класній кімнаті, де обробляли дерево, група старших хлопців виготовляли лави під наглядом учителя. Вони з’юрмилися навколо нас, із цікавістю роздивляючись мене. Учитель поклав пилку й підійшов до нас.

— Це містер Гордон з університету Бекмана, — сказав Вінслоу. — Хоче подивитися на деяких наших пацієнтів. Думає, чи не купити йому цей заклад.

Учитель засміявся й показав рукою на своїх учнів.

— Я-якщо в-ін к-купить ц-цей з-заклад, т-то м-муситиме к-купити й н-нас. І й-йому д-доведеться дістати н-нам б-більше д-дерева д-для роботи.

Коли він став показувати мені майстерню, я звернув увагу на те, як дивно поводилися хлопці. Вони ретельно робили свою роботу, шліфуючи або покриваючи лаком щойно виготовлені лави, але не розмовляли.

— Це м-мої мовчазні х-лопці, — пояснив мені вчитель, угадавши не-поставлене запитання. — Г-глухон-німі.

— Ми маємо тут сто шість таких хлопців, — пояснив Вінслоу, — для вивчення, спонсорованого федеральним урядом.

Неймовірно! Наскільки менше вони мають, ніж інші людські створіння. Розумово недорозвинені, глухі, німі — а з яким ентузіазмом вони шліфують лави!

Один із хлопців, який затискав шматок дерева в лещатах, покинув свою роботу, поплескав Вінслоу по руці й показав у куток, де сушилися на полицях закінчені вироби. Хлопець показав на підставку для лампи, що стояла на другій полиці, а потім — на себе. Це була невміла робота, підставка хиталася, лак по ній розповзався грубими плямами. Вінслоу та вчитель стали з ентузіазмом її хвалити, а хлопець гордо всміхався й подивився на мене, певно, чекаючи, що і я його похвалю.

— Атож, — кивнув я головою, підбираючи найпереконливіші слова. — Дуже добре… дуже гарно, просто чудово.

Я так сказав, бо він цього потребував, але я нічого не відчував. Хлопець усміхнувся мені й, коли ми обернулися, щоб вийти з кімнати, підійшов і доторкнувся до моєї руки, ніби сказавши в такий спосіб «до побачення». Я неймовірно розчулився, й мені довелося докласти чималих зусиль, щоб стримати свої емоції, поки ми вийшли в коридор.

Директрисою школи була низенька, повна, материнського вигляду леді, яка посадила мене перед акуратно намальованою схемою, на якій були зображені різні типи пацієнтів, коефіцієнт здібностей, приписуваний кожній категорії, та предмети, які вони вивчали.

— Звичайно, — сказала вона, — ми більше не маємо учнів із високими коефіцієнтами. Ті, хто має коефіцієнти від шістдесяти до сімдесяти, тепер, як правило, навчаються в міських школах, щоправда, в спеціалізованих класах, суспільство створює також для них усілякі вигоди. Більшість із них мають змогу жити в родинах, які беруть їх на виховання, пансіонах і виконувати просту роботу на фермах або на фабриках і в пральнях…

— Або в пекарнях, — додав я.

Вона спохмурніла.

—