Читати книгу - "Квіти для Елджернона"

Атож, я думаю, вони спроможні виконувати таку роботу. Тепер ми також класифікуємо наших дітей (ми називаємо їх дітьми незалежно від віку, всі вони тут діти), ми класифікуємо їх також як охайних і неохайних. Керувати котеджами, в яких вони мешкають, набагато легше, якщо в кожному з них вони перебувають на одному рівні охайності. Деякі з неохайних мають серйозні ушкодження мозку, лежать у спеціальних ліжках і так лежатимуть до кінця своїх днів.

— Або доти, доки наука знайде спосіб допомогти їм.

— О, — усміхнулася вона, уважно подивившись на мене. — Боюся, їм уже ніщо не допоможе.

— Немає таких людей, яким ніщо не допоможе.

Вона подивилася на мене якимсь непевним поглядом.

— Так, так, ви, звичайно, маєте рацію. Ми повинні зберігати надію.

Я її нервував. Усміхнувся сам до себе на думку, щó буде, якщо мене раптом доставлять сюди як одного з її дітей. Буду я охайним чи неохайним?

Повернувшись до кабінету Вінслоу, ми випили кави й поговорили про його роботу.

— Це добре місце, — сказав він. — Ми не маємо психіатрів у своєму штаті — лише консультанта, який приходить сюди один раз на два тижні. Але нам цього вистачає. Кожен із наших психологів відданий своїй праці. Я міг би найняти психіатра, але за ту платню, яку мусив би йому давати, можна взяти на службу двох психологів — людей, які не бояться віддавати частину себе цим людям.

— Що ви розумієте під «частиною себе»?

Він дивився на мене якусь мить, а потім, попри втому, його голос прозвучав гнівно:

— Існує багато людей, які жертвують гроші або матеріали, але дуже мало готових віддати свій час і свою любов. Саме це я хотів сказати.

Його голос став хрипким, і він показав на порожню пляшечку для дитини, що стояла на полиці через кімнату.

— Ви бачите цю пляшечку?

Я сказав йому, що вона привернула мою увагу, коли ми увійшли з ним до кабінету.

— Так от, чи багато людей із тих, кого ви знаєте, готові взяти на руки дорослого чоловіка й годувати його з такої пляшечки, ризикуючи, що ваш пацієнт обробить вас із голови до ніг. Вас це дивує? Ви не можете цього зрозуміти, сидячи у своїй дослідницькій башті зі слонової кості? Що ви знаєте про те, як людину виключають із будь-якого людського досвіду, як це робили з нашими пацієнтами?

Я не міг утриматися від усмішки, яку мій співрозмовник вочевидь зрозумів хибно, бо підвівся на ноги й різко закінчив нашу розмову. Якщо одного дня мені доведеться повернутися сюди й він довідається мою історію, я переконаний, він мене зрозуміє. Він належить до таких людей, які на це здатні.

Повертаючись із Воррена, я не знав, щó мені думати. Мене гнітило відчуття холодної безнадії, тієї самої холодної сірості, яка оточувала мене. Я не чув розмов про реабілітацію, про лікування, про те, що одного дня цих людей можна буде повернути у світ. Ніхто не говорив про надію. Я мав таке відчуття, ніби ті люди мали справу з живими мерцями або навіть гірше, — з людьми, які ніколи не були живими й наділеними знанням. Із душами, що зів’яли на самому початку й були приречені тупо дивитися на час і простір кожного дня. Я пригадував матір закладу з її обличчям, напівзатуленим червоною плямою, добру директрису, психолога з молодим стомленим обличчям, і мені хотілося б знати, як вони знайшли свою дорогу сюди, щоб працювати тут і присвятити себе цим мовчазним людям. Як ото хлопець, що тримав обіймах меншого хлопця, кожен знаходив себе в тому, що віддавав частину себе тим, хто мав чогось менше, ніж він.

А як із тим, чого вони мені не показали?

Мене можуть незабаром доставити до Воррена, і я проведу решту свого життя з ними… чекаючи.

15 липня

Я щораз відкладаю візит до своєї матері. Я хочу з нею побачитися й не хочу. Принаймні раніше, аніж знатиму точно, що зі мною буде, така зустріч не має сенсу.

Елджернон більше не хоче бігати в лабіринті. Схоже, він утратив будь-яку мотивацію. Я прийшов подивитись на нього, й цього разу Штраус теж був там. І він, і Немур здавалися стурбованими, дивлячись, як Берт годує його силоміць. Було дивно бачити, що цей маленький білий клубочок прив’язаний до столу, й Берт пропихає йому їжу в горло за допомогою піпетки.

Якщо так триватиме далі, то їм доведеться годувати його ін’єкціями. Дивлячись, як Елджернон пручається, намагаючись визволитися зі своїх тонких стрічок цього полудня, я відчув їх на власних руках і ногах. Я почав задихатися й мусив вибігти з лабораторії на свіже повітря. Я доклав усіх зусиль, щоб перестати ототожнювати себе з ним. Я пішов до бару Мюррея й трохи там випив. Потім зателефонував Фей, і ми з нею обійшли кілька шинків. Фей роздратована тим, що я перестав ходити з нею на танці, й учора ввечері вона розгнівалася на мене й пішла з дому сама. Вона не має найменшого уявлення про мою роботу й зовсім не цікавиться нею, а коли я намагаюся розповісти їй про те, що я роблю, не приховує нудьги. Вона не хоче нічого слухати, і я не можу її звинувачувати. Вона зацікавлена лише в трьох речах, наскільки я бачу: в танцях, живописі та сексі. І єдине, що нас об’єднує, — це секс. Я роблю дурницю, намагаючись зацікавити її своєю працею. Тому вона ходить на танці без мене. Вона розповіла мені, як уночі їй наснився сон, що вона увійшла до мого помешкання й підпалила всі мої книжки та записи, а тоді ми пішли в танець навколо вогню. Я мушу пильнувати за нею. Вона починає претендувати на мої речі. Сьогодні ввечері я звернув увагу на те, що моє помешкання починає бути схожим на її оселю — у ньому став панувати такий самий безлад. Мені треба менше пити.

16 липня

Учора ввечері Аліса й Фей зустрілися. Я стривожено думав про те, що станеться, якщо вони натраплять одна на одну. Аліса прийшла побачитися зі мною, після того як довідалася від Берта, що діється з Елджерноном. Вона здогадується, щó це може означати, й відчуває себе відповідальною за те, що переконала мене взяти участь у цій справі. Ми приготували каву й розмовляли до пізнього вечора. Я знав, що Фей пішла танцювати до бальної зали «Зоряний