Читати книгу - "Біле Ікло"

вовчук знав їй ціну. Біле Ікло розумів, як важливо заскочити ворога зненацька, раптово напасти, роздерти йому плече, пошматувати вухо, перш ніж він отямиться, — й половину справи зроблено, це гарантія спланованої перемоги.

Він переконався, що собаку дуже легко звалити з ніг, якщо застукати несподівано, — тоді його найуразливіше місце на шиї буде незахищеним. Біле Ікло знав, де це місце, адже таке знання передалося йому в спадщину від багатьох поколінь вовків. І, нападаючи, він дотримувався такої тактики: по-перше, підстерігав собаку, коли той був один; по-друге, налітав на нього зненацька, й той падав із ніг, мов підкошений, і, по-третє, чіплявся мертвою хваткою просто в незахищену горлянку.

Біле Ікло був ще дуже юний, і його незміцнілі щелепи не могли наносити смертельних ударів, та не одне цуценя бігало по селищу зі слідами його зубів на шиї. Аж якось, упіймавши одного зі своїх ворогів на узліссі, він зумів перекусити йому горло й собака здох. Того вечора селище захвилювалося. Вчинок Білого Ікла неабияк розтривожив людей. Звістка про скоєне дійшла до господаря роздертого пса, жінки пригадали Білому Іклу всі його крадіжки, а біля житла Сірого Бобра зібралася ціла юрба. Але індіянець рішуче відмовився видати вовченя своїм одноплемінникам, які жадали помсти, й закрив перед ними вхід у вігвам, де відлежувався винуватець усіх лих.

Тепер вовчука зненавиділи не лише собаки, а й люди. Він не знав ані хвилини спокою. Кожен собака шкірив на нього зуби, кожна людина замахувалася на нього. Своя порода зустрічала його гарчанням, боги — прокльонами й камінцями. Він завжди був напружений, щомиті готовий напасти, відбити напад або ухилитися від несподіваного удару. Вовчук діяв стрімко й холоднокровно: блиснувши іклами, кидався на супротивника або із грізним гарчанням відскакував назад.

Щодо гарчання, то жоден собака в селищі, ні старий, ні молодий, не вміли так хижо гарчати, як Біле Ікло. Собака зазвичай гарчить або застережливо, або погрозливо, бо знає, за яких обставин до якого способу вдатись. Біле Ікло знав усе це ще краще. У своє гарчання він вкладав глибоку лють і злість, усе, що мав у собі хижого, лихого й страшного, чим тільки міг залякати ворога. Його зморщений ніс, наїжачений загривок, язик, що червоною гадюкою висувався й ховався між гострими зубами, примружені очі з полиском зеленого вогню, що палали несамовитою ненавистю, тремтячі губи й вишкірені ікла змушували задуматися багатьох собак і стримати будь-якого нападника. Білому Іклу досить було секунди, щоб обміркувати план дій, коли його самого заставали зненацька на гарячому. Але часто ця пауза затягувалася й супротивник відмовлявся від бійки — гарчання давало змогу з почестю відступити навіть у сутичках із дорослими собаками.

Не прийнятий до зграї молодих собак, він змушував їх дорого платити за вороже ставлення до нього. І хоч собаки самі оголосили війну Білому Іклу, чим поставили себе віч-на-віч із його злістю, спритністю й силою, та самі ж від цього й потерпали, на власній шкурі відчувши всю його хижість. Справа обернулася так, що вороги вовченяти, не підпускаючи його до себе, й самі ні на крок не могли відійти від зграї. Біле Ікло не дозволяв цього. Його хитромудра й підступна тактика призвела до того, що молоді собаки боялися його нападу й не зважувалися бігати поодинці. Усі вони трималися купи, за винятком Ліп-Ліпа, щоб спільними зусиллями відбиватися від свого грізного супротивника, заклятого ворога, якого самі створили. Якщо якесь цуценя відбивалося від зграї чи забігало на берег річки, то його або знаходили загризеним, або воно підіймало на ноги селище своїм відчайдушним скавчанням, рятуючись утечею від вовченяти, що вискочило із засідки.

Біле Ікло мстився собакам навіть після того, як вони зрозуміли й запам’ятали раз і назавжди, що їм безпечніше триматися гурту. Він нападав на цуценят, коли ті тинялися поодинці, а вони кидалися на нього всією зграєю. Варто було собакам угледіти вовчука, як вони дружно кидалися йому навздогін, і в таких випадках його рятували тільки швидкі ноги. Але горе тому собаці, що, захопившись, випереджав інших! Біле Ікло на всьому ходу зненацька обертався до переслідувача, кидався на нього й шматував, перш ніж устигала прибігти решта собак. Таке траплялося часто, бо, захопившись погонею, собаки забували про все на світі, мчали, забувши про всяку обережність, а Біле Ікло завжди зберігав холоднокровність і контролював ситуацію. Озираючись назад, він готовий був слушної миті розвернутися мордою до погоні й кинутися на затятого переслідувача, що в своєму шаленстві відірвався від зграї.

Життя молодих собак наповнене потребою невтомних забав, тож вони задовольняли цю потребу, перетворивши ту війну в жорстокі ігрища. Полювання на вовченя стало для них найазартнішою розвагою — щоправда, не жартівливою, а смертельно небезпечною. Певно, цей ризик і заохочував супротивників. Покладаючись на швидкість своїх ніг, Біле Ікло ніколи не ухилявся від цієї гри. Йому подобалося ризикувати. Вовчук не раз заманював усю зграю до сусіднього лісу, сподіваючись на повернення Кічі. Але там собаки губили його слід. Із галасу Біле Ікло завжди знав, де вони, а сам умів скрадатися безгучно, мов тінь, як це робили його батько й мати. До того ж у нього було багато спільного з Дикою Землею, він краще розумів усі її таємниці й хитрощі. Найбільше Біле Ікло тішився, коли збивав собак із пантелику: заплутував свої сліди, зайшовши у воду, перепливав струмок і спокійнісінько відлежувався десь у лісових заростях, прислухаючись до гавкоту своїх переслідувачів, що, розшукуючи його, марно дзявкають і ганяють лісом.

Оточений зусібіч ненавистю і собак, і людей, він ворогував із усім цим світом. Біле Ікло розвивався швидко, але однобічно. За такого життя в ньому не могли зародитися ні добрі почуття, ні потреба в пестощах, ніщо не сприяло розвиткові в ньому лагідності. Про все це він не мав жодного уявлення. Йому відомий був тільки один закон: коритися дужчому й гнобити слабшого. І цим законом він керувався в житті. Сірий Бобер — божество, наділене незвичайною силою, тому Біле Ікло корився йому. Молодші й менші від нього собаки були слабші — їх треба нищити.

В ньому розвивалися ті якості, що допомагали протистояти небезпеці, на яку він часто наражався у житті. Сталеві м’язи випиналися на його худому, гнучкому тілі, як мотуззя. До його кмітливості й хитрощів не міг дорівнятися ніхто: він бігав швидше, був нещадніший у бійках, витриваліший, зліший, жорстокіший і розумніший, ніж усі інші пси. Біле Ікло мусив стати таким, інакше ніколи не вижив би в тому ворожому оточенні, серед якого опинився