Читати книгу - "Енн із Ейвонлі"

повітку. І з граматикою в мене було зле. А Емілі вчителювала до заміжжя, і так від цього й не відвикла. Та ще вона не терпіла, коли я їв з ножа. Отак воно й було — вічні докори й гризня. Проте мушу визнати, Енн, — у мене теж вдача не мед. Я не намагався стати кращим, хоча міг — лише сварився з нею й сердився. Якось сказав їй, що вона не нарікала на граматичні помилки, коли виходила

заміж. Це було дуже грубо. Жінка радше стерпить від чоловіка побої, ніж зауваження, що вона аж надто хтіла вийти за нього. Отак ми колотилися, і то було геть неприємно, та може, ми й звикли б одне до одного, якби не Джинджер. Він став тим каменем, об який розбився зрештою наш шлюб. Емілі не любила папуг, а Джинджерова лайка й геть була їй нестерпна. А я звик до того птаха — він був мені пам’яттю про брата-мореплавця. Брата я любив ще з дитинства, а перед смертю він прислав мені Джинджера, то я вже й не бачив сенсу в тім, щоб відучувати його від лайки. Цього я в людях не зношу, але на птаха, котрий лише повторює те, що чує, а розуміє людську мову так, як я — китайську, можу й зглянутися. Та Емілі цього не розуміла. У жінок немає логіки. Вона його перевиховувала — а вдавалося не краще, ніж змусити власного чоловіка не казати «забувся» і «я вибачаюся». Здається, що дужче вона билася, то гірший ставав Джинджер — геть як я.

Так ми й жили, і дратувалися щораз більше, а тоді стався крах. Емілі запросила на чай нашого пастора із жінкою і ще одне пасторське подружжя, яке в тих гостювало. Я обіцяв занести Джинджера якнайдалі, де ніхто його не чутиме — бо Емілі не торкнулася б його клітки навіть десятифутовим дрюком. І я мав намір це зробити, бо не хотів, щоб пастори чули в моєму домі щось бридке. Але забув — Емілі так вимучила мене чистим комірцем і граматикою, що й не дивно… а про бідолашного птаха я не згадав, аж доки ми сіли за стіл. Наш пастор саме казав подячну молитву, коли Джинджер на ґанку, за вікном їдальні, подав голос, бо у двір зайшов індик, а Джинджер ніколи не любив індиків, і того разу він перевершив сам себе. Смійся, Енн, я й собі невдовзі з того підсміхався, але тоді ми з Емілі обоє ледь не вмерли від сорому. Я пішов і заніс Джинджера до клуні. Не можу сказати, щоб частунок мені смакував. З виразу обличчя Емілі було ясно, що й Джинджерові, і мені буде непереливки. Коли гості пішли, я вирушив по корів на пасовище, і тим часом ретельно все обміркував. Шкода було Емілі — я розумів, що недостатньо був уважний з нею, та й не хотів, щоб пастори думали, буцім Джинджер нахапався своїх висловів од мене. Отож вирішив я, що Джинджера слід комусь віддати, пригнав корів до обори, та й пішов до Емілі, щоб сказати це їй. А її вже не було, тільки на столі лежала записка — геть як у романах. Емілі писала, що я мушу обрати між нею і птахом, а сама вона тим часом повернеться в рідний дім, доки я дам їй знати нарешті, що позбувся того клятого папуги.

Ну, тут я й знавіснів, Енн, і сказав, що коли так, то хай чекає до Судного дня. Склав усі її речі й відправив до неї. Ох, і пліток було через це все — тут Скоттсфорд нічим не кращий за Ейвонлі — і всі співчували моїй жінці. Я лютував і думав, що треба мені їхати геть, бо не матиму тут ані миті спокою. То й вирішив податися сюди. Тут я був іще хлопчаком, і острів мені сподобався, хоч Емілі казала, мовляв, не буде жити там, де надвечір страшно з хати податися, щоб не впасти в море. От я сюди й переїхав — з упертості. Тепер ти все знаєш. Про Емілі я нічогісінько не чув аж до суботи, коли прийшов з поля й застав її тут — вона мила підлогу, а на столі чекав перший справжній обід, відколи вона пішла од мене. Звеліла мені спершу поїсти, а тоді вже ми поговоримо, із чого я виснував, що вона таки збагнула, як треба поводитися із чоловіком. Тепер вона вже звідси не поїде, надто що Джинджер загинув, а острів виявився дещо більший, ніж їй уявлялося. А онде й вони з пані Лінд. Ні-ні, Енн, не йди. Познайомся з Емілі. Вона звернула на тебе увагу ще в суботу — питала мене, хто та вродлива руденька дівчина із сусідньої ферми.

Пані Гаррісон тепло привітала Енн і запросила на чай.

— Джеймс розповів мені, як добре ви до нього ставилися, навіть пироги пекли, — мовила вона. — Хочу якнайшвидше познайомитися з усіма новими сусідами. Пані Лінд чудова жінка, правда? Така приязна.

Енн верталася додому в духмяних червневих сутінках. Пані Гаррісон проводжала її крізь поле, над яким, мов зорі, мерехтіли світляки.

— Напевне, — довірливо мовила пані Гаррісон, — Джеймс розповів вам нашу історію?

— Так.

— То я не переповідатиму, бо Джеймс чесний і правдивий чоловік. Та й не він єдиний винен у наших сварках. Тепер я розумію… Ще й години не минуло, як я пішла від нього, а вже пошкодувала, та не хотіла поступатися. Тепер бачу, що забагато сподівалася від чоловіка. А зважати на граматичні помилки — то й геть була дурниця з мого боку. Хіба так це важливо, коли він — вправний господар і не пхає носа в комору, щоб дізнатися, скільки цукру жінка витратила за тиждень? Я відчуваю, що тепер ми із Джеймсом будемо дуже щасливі. Хотіла б я знати, хто цей «Оглядач» — мушу йому подякувати. Я в боргу перед ним.

Енн, збентежена несподіваними наслідками своїх жартівливих «дописів», мовчала, тож пані Гаррісон так і не довідалася, що її подяка знайшла свого адресата. Дописи ці примирили чоловіка із дружиною, та ще одному ейвонлійцеві створили репутацію пророка.

На кухні в Зелених Дахах пані Лінд переказувала Маріллі історію останніх днів.

— Чи сподобалася тобі пані Гаррісон? — запитала вона в Енн.

— Так. Вона дуже мила жінка.

— Еге ж, — переконано мовила пані Лінд. — Я саме казала Маріллі, що задля неї ми всі повинні примиритися з дивацтвами пана Гаррісона й зробити все,