Читати книгу - "Енн із Ейвонлі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пані Рейчел кинула промовистий погляд на Енн, та дівчина схилилася над сонним Деві, що куняв на дивані, і нічого неможливо було прочитати на її обличчі. Вона понесла хлопчика нагору, притулившись ніжною щокою до білявих кучерів на його маківці. Уже на сходах Деві втомленою рукою обхопив Енн за шию і, пригорнувшись до неї, міцно поцілував.
— Енн, ти дуже-дуже хороша. Сьогодні Мілті Болтер написав вірша на своїй грифельній дошці й показав Дженні Слоун:
«Троянда мусить червоним,
А фіалка блакитним цвісти.
Цукерки дуже солодкі
І страшенно прекрасні, як ти»
— і це те почуття, яке я відчуваю до тебе, Енн.
Розділ 26
ЗА ПОВОРОТОМ ДОРОГИ
Томас Лінд згасав спокійно й непомітно, як і жив. Дружина доглядала його ніжно, дбайливо й терпляче. Часом, коли він був здоровий, його повільність і м’якосердість дратували пані Рейчел, і була вона сувора зі своїм Томасом. Та в чоловіковій хворобі її слова були найлагіднішими, руки — найніжнішими й найвправнішими, а нічні чергування — найсмиреннішими.
— Ти була мені доброю жінкою, Рейчел, — мовив він якось просто, коли вона сиділа при ньому в сутінках, тримаючи його бліду схудлу руку у своїй натрудженій долоні. — Доброю жінкою. Шкода, що я не зміг тобі лишити більшого статку — але діти подбають про тебе. Вони розумні, тямущі, як їхня мати… Хороша мати… добра жінка.
Потім він заснув, а наступного ранку, щойно перші сонячні промені торкнулися верхівок сосон у долині, Марілла навшпиньках зайшла до кімнатки на східнім піддашші й розбудила Енн:
— Помер Томас Лінд… щойно приходив їхній наймит. Я негайно йду до Рейчел.
Наступного дня після похорону Томаса Лінда з лиця Марілли не сходив дивний стурбований вираз. Часом вона поглядала на Енн, мовби хотіла щось їй сказати — але хитала головою і міцно стуляла вуста. Після чаю вона пішла до пані Рейчел, а надвечір у Зелених Дахах піднялася нагору, до кімнати, де Енн саме перевіряла учнівські зошити.
— Як пані Лінд сьогодні? — запитала Енн.
— Спокійніша й стримана, — відповіла Марілла, сідаючи на ліжко Енн, що свідчило про надзвичайний душевний стан, бо ж сидіти на застеленому ліжку, згідно з її власним хатнім кодексом, було непростимим гріхом. — Але їй самотньо. Еліза мусила нині повернутись додому — у неї там хворий син.
— Закінчу перевіряти й піду поговорю з пані Лінд, — мовила Енн. — Хоч я думала сьогодні написати ще твір з латини, але це зачекає.
— Гілберт Блайт їде восени до коледжу, — зненацька проказала Марілла. — А ти, Енн, хотіла би поїхати?
Енн підвела на неї здивований погляд.
— Звісно, хотіла б, Марілло. Та це неможливо.
— Думаю, це можна влаштувати. Я завжди вважала, що ти мусиш їхати. Мені важко було думати, що ти відмовилася від навчання через мене.
— Але я жодної хвилини не шкодувала, що лишилася вдома, Марілло. Тут я така щаслива… І ці два роки були казкові.
— Так, я знаю, що ти була задоволена. Проте річ не в тім. Ти мусиш навчатися далі. Грошей на перший рік у Редмонді ти відклала достатньо, а на другий вистачить того, що ми одержали за худобу… та ще ж є стипендії і нагороди, що їх ти можеш здобути.
— Так, але я не поїду, Марілло. Ваш зір поліпшився, звісно, та я не покину вас самої із двійнятами. З ними стільки клопоту.
— Я буду не сама. Це я й хочу обговорити з тобою. Сьогодні ми довго розмовляли з Рейчел. Стільки всього гнітить її, Енн. Грошей у неї мало. Вісім років тому вони заставили ферму, щоб допомогти молодшому синові, коли той поїхав на захід, і досі сплачували тільки відсотки. Та й Томасова хвороба дорого їй коштувала. Отож, ферму доведеться продати, і Рейчел боїться, що в неї геть нічого не лишиться, коли вона поверне всі борги. Вона каже, що мусить хіба переїхати до Елізи, і серце в неї болить від самої думки, що доведеться покинути Ейвонлі. У її віці не так просто знайти нових друзів і новий сенс у житті. Я слухала й думала, що, може, годилося б запросити її переїхати сюди, та вирішила найперше спитати твоєї поради. Якщо Рейчел житиме зі мною, ти зможеш поїхати до коледжу. Що ти про це думаєш?
— Мені… мовби… хтось простягнув місяць із неба…, а я не знаю… що робити з ним, — відказала приголомшена Енн. — Та я не можу радити вам, чи запрошувати пані Рейчел, Марілло. Гадаєте… ви певні… що хочете цього? Пані Лінд — добра жінка й чудова сусідка, проте…
— Проте й вона має свої вади — це ти хочеш сказати? Звісно, має, та мені здається, що легше буде примиритися з ними, ніж бачити, як Рейчел їде з Ейвонлі. Мені її бракуватиме. Вона єдина моя близька подруга, і мені буде важко без неї. Сорок п’ять років ми були сусідками, і жодного разу не посварилися, хоч до цього замалим не дійшло того дня, коли ти кричала на неї за те, що назвала тебе рудою й бридкою. Пам’ятаєш, Енн?
— Так, — присоромлено мовила Енн. — Хіба таке можна забути? Як я тоді ненавиділа сердешну пані Рейчел!
— А потім ще це твоє «вибачення». Лихо було мені з тобою, Енн. Я геть не могла втямити, як бути. Метью розумів тебе краще.
— Метью розумів усе, — відповіла Енн тихенько й лагідно, як завжди говорила про нього.
— Отож, я думаю, можна так усе влаштувати, що ми з Рейчел не будемо заважати одна одній. Я завжди вважала, що єдина причина, з якої дві жінки не можуть дійти згоди в однім домі — це спільна кухня, де кожна хоче порядкувати по-своєму. Тому, якщо Рейчел переїде до мене, я віддам їй спальню на північнім піддашші й гостьову кімнату — ми ж нею так чи так не користуємося. Там вона облаштує собі кухню, поставить плиту й власні меблі, буде їй зручно й від мене вона не залежатиме. На прожиття їй, звісно, вистачить — діти про це подбають. Усе, що я дам їй — це дім. Так, Енн, можу сказати: мені ця думка що далі, то більше подобається.
— То запросіть її, — зраділа Енн. — Мені теж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Енн із Ейвонлі», після закриття браузера.