Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

по собі моральний досвід (про це він так багато розмовляв з Аґатою), мабуть, і становлять, власне, причину цієї людської невпевнености; та, не бажаючи дозволяти собі щастя, яке давали спогади про ті розмови, він змусив свої думки відвернутися від них і перейти до ґенерала, який перший розповів йому про те, що в нинішню добу входить новий дух, і розповів так, що в його словах здорове обурення не лишило місця для насолоди від чарівливих сумнівів. І коли вже він згадав про ґенерала, то на думку йому спало прохання того поцікавитися, що там за розлад стався між кузиною й Арнгаймом, тож на прощальне Діотимине слово душі Ульріх зрештою відповів просто:

 — Видно, «безмежне кохання» на користь вам не пішло?!

 — Ох, ви які були, такі й лишилися! — зітхнула кузина й, відкинувшись на подушки, заплющила очі.

Адже поки Ульріха не було, вона відвикла від таких відвертих запитань і тепер мала спершу пригадати, чи багато чого вже йому довірила. І раптом його присутність оживила забуте. Вона невиразно пригадала одну розмову з Ульріхом про «незмірне кохання», до якої вони ще поверталися під час їхньої останньої чи передостанньої зустрічі, коли вона заявила, що душі можуть виходити з в’язниць своїх тіл чи принаймні наполовину витикатися з них, так би мовити, своїми тулубами, а Ульріх їй відповів, що це — маячня любовного голоду й що краще б вона виявила певну «прихильність» до Арнгайма, чи до нього самого, Ульріха, чи ще до кого-небудь; у зв’язку з цим він назвав тоді навіть Туцці, і це також спало їй тепер на думку; згадувати про такі пропозиції, мабуть, легше, ніж про решту, що висловлює така людина, як Ульріх. І вона справедливо, либонь, сприйняла тоді його слова як зухвальство; та позаяк той минулий біль проти цього нинішнього — просто безневинний давній товариш, то цей спогад мав сьогодні всі переваги чогось по-дружньому довірчого. Тож Діотима розплющила очі й промовила:

 — Кохати безоглядно на землі, мабуть, неможливо!

І всміхнулася. Але на чолі під пов’язкою в неї залягли зморщечки стурбованости, й через них її обличчя в сутінках набуло якогось дивного перекошеного вигляду. В питаннях, що стосувались її особисто, Діотима ладна була повірити в надприродні можливості. Навіть несподівана поява на Соборі ґенерала фон Штума налякала її, наче то була справа рук якихось духів, а в дитинстві вона молилася за те, щоб ніколи не померти. Завдяки цьому їй стало легше й своєму ставленню до Арнгайма надати такої собі надприродної віри чи, правильніше сказати, тієї неостаточної зневіри, тієї готовности до всього на світі, які лягли тепер в основу ставлення до самої віри. Якби Арнгайм був не лише здатний видобувати з її душі й зі своєї щось невидиме, що на відстані п’ятьох метрів від неї й від нього сходилося в повітрі, або якби їхні погляди здатні були зустрітися так, щоб їхня зустріч лишила по собі кавове зерня, манну крупинку, чорнильну пляму, який-небудь слід чи хоч би тільки невеличку переміну, то Діотима жила б з очікуванням, що одного дня станеться ще й не те і постануть котрись із тих надприродних зв’язків, що їх досить виразно уявити собі не можна, так само як і більшість природних. У неї ставало терпіння й на те, що останнім часом Арнгайм частіше від’їздив і не повертався довше, ніж колись, і навіть у ті дні, коли лишався в місті, його навдивовижу поглинали всілякі справи. Вона не дозволяла собі жодного сумніву в тому, що кохання до неї — все ще велика подія в його житті, й коли вони часом зоставалися самі, душевне піднесення ту ж мить виявлялося таким високим, а сама зустріч набувала такого значення, що почуття злякано нишкли, ба більше, якщо не траплялося нагоди завести мову про щось неособисте, виникав вакуум, що викликав потім гірку знемогу. Як не було сумніву в тому, що це — пристрасть, так вона (привчена своїм часом до того, що все непрактичне — однаково всього лиш об’єкт віри, тобто отієї непевної зневіри) не мала жодного сумніву в тому, що станеться ще щось таке, що суперечитиме всім розважним припущенням. Але цієї хвилини Діотима, розплющивши очі й спрямувавши відвертий погляд на Ульріха, від якого тепер виднілася тільки темна тінь, що не давала відповіді, спитала себе: «На що я очікую? Що, власне, має статися?»

Нарешті Ульріх відповів:

 — Але ж Арнгайм хотів одружитися з вами?! Діотима знову сперлася на лікоть і сказала:

 — Хіба проблему кохання можна вирішити розлученням чи одруженням?!

«Щодо вагітности я помилився», — подумки констатував Ульріх, не знаючи навіть, що й відповісти на кузинин вигук. І раптом він зухвало заявив:

 — А я ж вас від Арнгайма застерігав!

Можливо, цієї миті він відчував за собою обов’язок поділитися з нею тим, що знав про набоба, який пов’язав власну і її душу зі своїми ґешефтами, але Ульріх одразу від цього наміру й відмовився, усвідомивши, що в їхній розмові кожне слово має своє місце — достоту, мов ото речі в його кімнаті, на яких він, повернувшись додому, не побачив жодної пилинки, так ніби хвилину-дві просто був мертвий. Діотима осудливо мовила:

 — Не сприймайте це так легковажно. У нас з Арнгаймом глибока дружба, і коли між нами іноді все ж і заходить щось таке, що я назвала б великим страхом, то причина цьому — саме відвертість. Не знаю, чи ви таке коли-небудь відчували й чи на таке здатні, але між двома людьми, котрі досягли певної висоти почуттів, будь-яка фальш неможлива такою мірою, що їм навіть важко одне з одним розмовляти!

У цьому осуді чуйне Ульріхове вухо вловило, що вхід до кузининої душі йому відкрито ширше, ніж звичайно, і, коли вона мимоволі зізналася, що не може розмовляти з Арнгаймом без фальші, він неабияк розвеселився й у відповідь на її відвертість також кілька хвилин демонстрував свою відвертість тим, що й сам нічого не казав, а потім, коли Діотима знов лягла, схилився над нею й по-дружньому ніжно поцілував їй руку. Невагома, мов серцевина бузини, лежала вона в його руці й лишилася там після поцілунку. Пульс її віддавався в його пучках. Легенький, мов пудра, аромат її близькости завис хмаринкою біля його обличчя. І хоч цей поцілунок у руку був просто ґалантним жартом, він нагадував невірність — тим, що лишав після себе такий самий, як і вона, гіркуватий присмак насолоди — немовби