Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

ти низенько схилився над кимось і п’єш із нього, як ото п’є воду тварина, вже не бачачи на її поверхні свого віддзеркалення.

 — Про що ви думаєте? — спитала Діотима.

Ульріх тільки похитав головою, знову давши їй так — у темряві, освітленій лише останнім оксамитовим мерехтінням, — можливість провести порівняльні спостереження над мовчанням. На думку їй спали чудові слова: «Є люди, мовчати з якими не зважиться навіть найбільший герой». Принаймні зміст, якщо й не слово в слово, такий. Здається, пригадала вона, це була цитата; її навів Арнгайм, а вона, Діотима, сприйняла її на свою адресу. І, крім Арнгаймової руки, вона від перших днів свого заміжжя не затримувала руки жодного іншого чоловіка в своїй довше, ніж на дві секунди, і ось це сталося тепер лише з рукою Ульріха. Захоплена собою, вона не завважила, що тут відбувалося, але вже за мить відчула приємну переконаність у тому, що мала цілковиту рацію, коли не стала пасивно очікувати чи то прийдешньої, чи то неможливої години високого кохання, а скористалася часом нерішучого рішення для того, щоб трохи більше присвятити себе своєму чоловікові. Людям одруженим добре: коли хто-небудь порушує вірність своїй коханій чи своєму коханому, вони мають право сказати собі, що про свій обов’язок не забувають; а позаяк Діотима сказала собі, що повинна — хай буде, що буде — виконувати свій обов’язок там, куди її поставила доля, то вона намагалася виправити недоліки свого чоловіка і вдихнути в нього трохи більше душі. І знов їй спали на думку слова якогось письменника; їхній зміст полягав приблизно в тому, що нема нічого розпачливішого, ніж пов’язати свою долю з нелюбою, і це було ще одне підтвердження тому, що, поки їх не розлучила доля, вона, Діотима, повинна намагатися мати до Туцці якісь почуття. У розумному протистоянні непередбачуваним перипетіям душі, платити за які Діотима вже не хотіла змушувати його, її зусилля стали вже методичними; і вона пишалася книжками, на яких оце лежала, бо в них ішлося про фізіологію й психологію подружнього життя, і тепер ось одне якось доповнювалося одним — і те, що було темно, і що вона мала при собі ці книжки, і що Ульріх тримав її руку, і що вона натякнула йому про той чудовий песимізм, про який незабаром заявить, можливо, і в своїй громадській діяльності, відмовившись від своїх ідеалів; і Діотима, міркуючи отак, час від часу стискала Ульріхову руку так, немовби вже стояли спаковані валізи й настав час розпрощатися з минулим. Потім вона тихенько простогнала, й легенька хвиля болю пробігла на виправдання її тілом; тим часом Ульріх на її потиски заспокійливо відповідав пучкам, й коли так повторилося кілька разів, Діотима, хоч, мабуть, і подумала, що це вже, власне, занадто, але забрати руку не зважилася, бо її долоня так легко й сухо лежала в його долоні, іноді навіть здригаючись, що самій їй, Дотимі, це здавалося неприпустимим натяком на фізіологію кохання, а цього натяку вона нізащо не хотіла виказати, вивільнившись яким-небудь незграбним рухом.

То «Рашель», яка клопоталася чимось у суміжній кімнаті (від певного часу дівчина стала на диво неслухняною) поклала край цій сцені, несподівано ввімкнувши світло за прочиненими дверима. Діотима хутко висмикнула свою руку з Ульріхової, в якій хвилю ще лишалося відчуття заповненого невагомістю простору.

 — Рашель, — пошепки покликала дівчину Діотима, — ввімкни світло й тут!

Коли покоївка це зробила, їхні освітлені голови мали такий вигляд, немовби звідкись випірнули — так наче з них ще не зовсім стекла темрява. Навколо рота в Діотими лежали тіні, роблячи вуста вологими й підпухлими; невеличкі перламутрові жовна на шиї й під щоками, які зазвичай здаються ніби створеними для любителів розкішних делікатесів, були тверді, мов ліноґравюра, і страшенно затушовані чорнилом. Ульріхова голова в незвичному світлі також бовваніла, наче пофарбована в біле й чорне голова дикуна на стежці війни. Ульріх примружився, намагаючись прочитати назви книжок, які лежали навколо Діотими, і його вразила та жадоба до знань у сфері гігієни душі й тіла, яка продиктувала кузині вибір цих книжок. «Коли-небудь він мені що-небудь ще вчинить!» — раптом подумала вона, тривожно стежачи за його поглядом; але свідомість її цю думку у фразу так і не оформила; Діотима просто відчула себе надто незахищеною від кузена, коли ось так, на світлі лежала перед його очима, і їй захотілося прибрати впевненого вигляду. Широким жестом, що мав продемонструвати неабияку перевагу, як це й подобало б ні від кого й ні від чого «незалежній» жінці, вона показала на свої книжки і якомога діловитіше промовила:

 — Чи повірите, подружня зрада часом здається мені аж надто простим розв’язанням сімейних конфліктів?!

 — Принаймні це — засіб найм’якіший! — відповів Ульріх, роздратувавши кузину своїм іронічним тоном. — Я б навіть сказав, що він нікому ніколи не шкодить.

Діотима кинула на нього докірливий погляд і зробила йому знак, що Рахель у сусідній кімнаті може їх почути. Потім гучно промовила:

 — Та я кажу зовсім не про це!

І покликала покоївку, яка з’явилася з норовистим виглядом і з гіркими ревнощами вислухала наказ причинити двері з другого боку. Завдяки цьому інциденту в почуттях, однак, знов запанував лад; підохочена темрявою ілюзія, ніби вони вдвох здійснюють невеличку зраду, хоч ця зрада, так би мовити, й не має конкретної назви і в ній ніхто нікого не зраджував, — ілюзія ця при світлі розвіялась, і Ульріх поквапився нарешті перевести розмову на справи, які хотів устигнути ще обговорити.

 — Я ще не сказав вам, що складаю з себе обов’язки секретаря, — почав він.

Однак Діотима, як виявилося, про це знала й відповіла, що він має лишитись, бо інакше, мовляв, просто не можна.

 — Попереду роботи в нас і досі ще непочатий край, — благально промовила вона. — Потерпіть іще трішки, рішення скоро знайдеться! На поміч вам дадуть виконавчого секретаря.

Ульріх звернув увагу на оце непевне «дадуть» і побажав довідатися подробиці.

 — Арнгайм запропонував тимчасово передати вам свого секретаря.

 — Ні, дякую, — відповів Ульріх. — У мене таке враження, що з його боку це було б не зовсім альтруїстично!

Цієї хвилини Ульріх знову не проти був пояснити кузині простий зв’язок із нафтовими промислами, але вона навіть не завважила, скільки підозри пролунало в його відповіді, й спокійно вела далі:

 — А крім того, і мій чоловік виявив готовність виділити вам одного службовця зі свого відділу.

 — А