Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

швидко наступають після холодів, що й оком не встигнеш зморгнути. Ці втішання справили благодатне враження і на неї. Тому, коли вони підійшли до дідуся, дівчинка весело гукнула:

— Вони ще не приїхали, але скоро приїдуть!

Лікар не був для старого незнайомцем, бо дівчинка багато про нього розповідала, тож він простягнув йому руку, сердечно вітаючи у себе вдома. Чоловіки всілися на лавці коло хижки, де знайшлося місце й для Гайді, пан лікар дружелюбно кивнув до неї, щоб вона сіла поруч. Кляссен розповів, як до подорожі в гори його спонукав пан Зеземанн, хоча мусить визнати, що ідея зовсім непогана, бо він уже давно не відчував себе таким здоровим та бадьорим, як тут. І шепнув Гайді на вушко, що незабаром на гору принесуть щось із Франкфурта, і воно потішить її набагато більше аніж старий доктор, їй стало дуже цікаво, що ж це буде. Дідусь почав схиляти лікаря до думки, проводити погожі осінні дні на полонині або, в крайньому випадку, приходити до них якогось гарного дня в гості, бо запросити пожити в хатині він, на жаль, ніяк не може: там немає місця для проживання двох дорослих чоловіків та дитини. Дідусь порадив гостеві не повертатися до Рагаца, а винайняти на деякий час квартиру в Дьорфлі. В селі є пансіонат, де він може знайти скромненьку, проте цілком пристойну кімнату. Тоді пан лікар може кожного ранку підніматися до них на полонину, де йому, безперечно сподобається, вважав Вуй, крім того він міг би поводити його по горах, показати різні красиві місця або ж повести туди, куди сам захоче. Кляссену ідея припала до душі й він твердо вирішив скористатися пропозицією та поселитися на деякий час в Дьорфлі.

За розмовами час пролетів непомітно, і вони незчулися, як сонце стало в зеніті, та прийшла обідня пора. Поривчастий вітер стих, і ялини за хатиною непорушно завмерли. Гірське повітря залишалося ще ледь прохолодним і приємно освіжало, бо сонце в цю пору щедро світило на лавку й почало вже припікати.

Вуй встав, зайшов у хатину й одразу повернувся, несучи стола наперед себе. Він підсунув стіл до лавки й промовив:

— Ану, Гайді, винеси-но все, що треба для обіду, та накрий стола. Нехай пан вибачає, але у нас і їжа проста, і їдальня під відкритим небом, так просторіше.

— А знаєте, я теж так думаю, — погодився лікар, насолоджуючись видом долини, — і з великим задоволенням розділю вашу трапезу. Тут у горах, їжа, гадаю, особливо смачна.

Гайді вивіркою заметалася до хати та на вулицю і поклала на стіл усе, що знайшла в дідусевій шафі, бо пригостити пана лікаря приносило їй надзвичайне задоволення. Поки мала поралася коло столу, дідусь приготував обід і виніс у паруючих горнятах пряжене козяче молоко та золотисто запечений сир. Потім узяв ножа і нарізав м’ясо, в’ялене на чистому гірському повітрі, тонюсінькими, аж прозорими, рожевими шматочками. Лікар давно вже не їв такої смачної страви.

— Так, без сумніву наша Клара обов’язково має тут побувати, — сказав він, — тут вона набереться нових сил, а почне харчуватися, як ото я зараз, то дійсно набере ваги та стане міцною, якою ще ніколи не була.

Та ось на полонину піднявся незнайомець, який ніс на спині великий тюк. Коли він дійшов до хатини, то скинув його на землю і перевів подих, з насолодою вдихаючи свіже гірське повітря.

— Ага, ось і те, що я привіз із Франкфурта, — промовив лікар, встав із лавки, і, взявши за руку Гайді, підійшов до тюка та почав його розв’язувати. Знявши важку захисну обгортку, запропонував дівчинці: — А тепер твоя черга, дитино, сама діставай свої скарби!

Гайді витягувала кожну річ і щоразу широко розкривала очі від здивування. Лікар підійшов до купи дарунків саме тоді, коли вона вийняла велику коробку і, знявши з неї кришку, пояснив, для кого печиво:

— Глянь, що бабуся матиме до кави.

Дівчинка аж скрикнула від радості:

— Ого-го, тепер бабуся зможе скуштувати усілякої випічки! — і застрибала навколо коробки.

Вона відразу ж захотіла віднести солодощі до бабусі, але дідусь остудив її запал, запропонувавши віднести все ввечері, коли проводжатимуть пана лікаря, бо це, мовляв, буде по дорозі. Гайді продовжила виймати подарунки і, знайшовши мішечок з тютюном, віднесла його дідусеві. Подарунок сподобався старому. Він одразу набив люльку, і вже обидва чоловіки сиділи на лавочці, балакали про всяку всячину, пахкаючи великими клубками диму, а Гайді стрибала від одного подарунка до іншого, роздивляючись усі ці скарби. Несподівано вона підійшла до лавки, стала перед гостем, і як тільки в розмові провисла пауза, категорично заявила:

— Ні, все це не принесло мені більше радості, ніж зустріч із вами, пане лікарю!

Чоловіки посміялися трохи, а лікар сказав, що ніколи такого б не подумав.

Коли сонце вже наполовину сховалося за горою, він встав, щоб зійти в Дьорфлі та винайняти там квартиру. Дідусь взяв під пахву коробку з печивом, велетенське кільце ковбаси та хустку, а лікар — Гайді за руку, і вони пішли схилом до хатинки Петруся-козопаса. Тут дівчинка попрощалася з ними: вона хотіла чимскоріш до бабусі, побути з нею, поки дідусь її не забере. Сам Вуй туди зайти не міг — вирішив провести гостя аж до села. Коли на прощання лікар стиснув дівчинці долоньку, вона спитала:

— А ви не хочете завтра вранці вийти з кізками на пасовисько? — мала хотіла поділитися з другом найкращим, що знала.

— Так і зробимо, Гайді, — відповів той, — завтра підемо разом.

Чоловіки пішли далі, а дівчинка зайшла до хати. Дідусь залишив подарунки під дверима, отож спершу занесла всередину велику коробку з печивом, потім — велике кільце ковбаси, а за ним — хустку. Всі подарунки поскладала близенько від бабусі, щоб та змогла їх «побачити» руками та знати, що це таке. Хустку поклала