Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це все з Франкфурта від тамтої бабусі та Клари, — пояснила вона Бриґітті та бабці, які просто остовпіли від здивування. Особливо Бриґітта, що оторопіло спостерігала, як Гайді заповзято бігала туди сюди, заносячи в хату подарунки.
— А правда, бабуню, ти дуже тішишся, то ж таке м’якеньке печиво, правда! — вигукувала Гайді раз за разом.
А бабця погоджувалася:
— Та певно, Гайді, най Бог тих добрих людей милує! — а після цього вкотре проводила долонею по теплій та м’якій хустці. — Яка ж вона буде пригожа на зимну пору року. До чого ж хороша річ. За все своє життє[19] такого ніколи не мала. Та що там не мала, і подумати, що колись матиму, не могла.
Гайді дуже дивувалася, що бабці більше радості приносить сіра хустка, аніж м’яке солодке печиво. Бриґітта стояла перед столом і шанобливо поглядала на кільце ковбаси. Такого великого вона ніколи не бачила. Видавалося просто неймовірним, що це належить їй, та що вона зможе колись відрізати кружальце від такого дива. Бриґітта лише похитувала головою і боязко промовила:
— Треба буде у Вуя спитатися, що він про це скаже.
Проте Гайді знала відповідь і не сумнівалася:
— Тут не говорити, а їсти треба.
В хату, спіткнувшись, зайшов Петрусь:
— За мною Вуй іде, Гайді має вже… — хлопчина затнувся, бо побачив те, що лежало на столі. Лише сам вигляд ковбаси позбавив його здатності говорити.
Гайді зрозуміла, що Петрусь мав на увазі, тому швиденько попрощалася з бабцею. Тепер Вуй вже ніколи не проходив повз хатину, не привітавшись із бабцею. Старенька дуже раділа, коли впізнавала його кроки, він щоразу знаходив якесь підбадьорююче слівце для неї. Проте була вже досить пізня година, особливо для Гайді, яка вставала дуже рано. Дідусь якось сказав: «Дитина має висипатися!» і ніколи не міняв цієї думки. Отож він через відчинені двері побажав старенькій доброї ночі. Взяв Гайді, яка саме вийшла з хати, за руку і вони попрямували під щедро всипаним мерехтливими зорями небосхилом до своєї хатинки вгорі, що привітно чекала на них.
Оповідка третяВіддяка
Рано вранці наступного дня лікар у супроводі Петруся піднімався стежиною в гори. Він був людиною привітною, отож кілька разів даремно намагався завести розмову з пастушком, бо той зазвичай відповідав на запитання коротко, одним словом. Що не кажи, а Петрусь був кепським співрозмовником.
Отож до хижки, де на них уже чекали Гайді, Білка та Бурка, бадьорі й веселі, як перші промені сонця на гірських вершинах, товариство дійшло мовчки.
— То як, ідеш на пасовисько?! — запитав Петрусь.
Він повторював це вже котрий ранок, і важко було визначити чого в тій репліці більше: власне питання чи наказу.
— Звичайно, але якщо й пан лікар з нами підуть, — відповіла Гайді.
Петрусь дещо скоса глипнув на лікаря.
З хатини вийшов дідусь із харчами на обід в спеціальній торбинці. Насамперед з усією повагою привітався з лікарем, потім підійшов до Петруся і повісив тому торбинку на плече. Сьогодні сидір з харчами був набагато важчим, ніж зазвичай, бо Вуй поклав туди добрячий кусень в’яленого м’яса. Він подумав, що важке спинання в гору, на пасовисько, свіже альпійське повітря можуть нагнати добрячий апетит на лікаря, і той сяде обідати з дітьми. Петрусь, передбачаючи, що в сидорі щось надзвичайно смачнюче, заусміхався від вуха до вуха.
Та ось почалося сходження. Кізки щільно обступили Гайді і кожна хотіла бути коло неї першою, здійнялася штовханина: кожна буцала та відпихала іншу. Таким чином дівчинка опинилася посеред отари, яка деякий час несла її вгору. Та ось мала спинилася і повчально звернулася до кізок:
— Ану, будьте слухняними та ввічливими, лізьте догори, не вертайтеся назад і не треба пхати одна одну та буцатися. Я піду зараз разом із паном лікарем!
Мала ніжно погладила по спинці Сніжку, яка завжди була поблизу неї, від того кізка й надалі бігатиме за нею песиком. Після цього вибралася з-поміж кіз та пішла поруч із лікарем, який одразу взяв її за руку і вже більше не відпускав: нарешті в нього був балакучий співрозмовник. І дійсно, мала одразу кинулася розповідати про кізок та особливості характеру кожної, про квіти на полонині, скелі навкруги та птахів у небі. Час спливав непомітно, вони й незчулися, як раптом опинилися на пасовиську. Упродовж спинання Петрусь час від часу кидав на лікаря такі погляди, які мали б наводити на бідолашного справжній жах, на щастя той не помічав їх, бо був зайнятий розмовою з Гайді.
На пасовиську дівчинка відразу відвела свого доброго друга на найкрасивіше місце на вигоні, де вона зазвичай сідала й спостерігала за всім навкруги, бо тут їй подобалося найбільше. Вона, як завжди, вмостилася зручненько, а лікар і собі всівся на залиту сонцем травичку гірської полонини, поруч з малою. На горах аж до долини вигравав щирим золотом ласкавого сонячного проміння осінній день. Із нижніх гір з усіх сторін було чути дзеленькання дзвоників на шиях у корів, які звучали ласкаво та живодайно, ніби всюди запанували мир та спокій. Промені вигравали, іскрилися та розблискувалися золотистим сяйвом на снігах у гірських впадинах, а сірий Фалкніс підпирав своїми тисячолітніми величними вежами блакить небозводу. Полониною гуляв тихенький та лагідний ранковий вітерець. Під його ніжними подихами ледь-ледь колихалися останні, з незліченної кількості влітку, ніжно-голубі чашечки дзвіночків. Видавалося, що квіти згідливо похитують голівками тепленькому сонечку. Високо-високо в небі велетенськими колами кружляв орел, який сьогодні не скрикував. Широко розпростерши крила, він мовчазно і, видавалося, задоволено ширяв у небесній синяві. Гайді
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гайді. Гайді. Пригоди тривають», після закриття браузера.