Читати книгу - "Чорний Загін"

-- Спокійно, -- порадив він. – Перша зустріч з Оком завжди важка. Гадаєш, зможеш вже щось з’їсти?

-- Приведи мені одного з тих коней.

-- Краще починати потрохи.

-- Погані справи? – я не зовсім впевнений про що питав. Він подумав, що я маю на увазі наше стратегічне становище.

-- Ми ще не мали справи з армією більшою, ніж військо Черствого. А це тільки частина полчищ, що пруть на нас. Якщо Нічний Жах не встигне до Паничів першим, ми втратимо місто і королівство. Набравши розгону вони можуть цілковито прогнати нас з півночі. Наших сил у Вісті, Джейн, Вині й так далі не достатньо для серйозної кампанії. Досі північний фронт не відігравав важливу роль у війні.

-- Але… Після всього, що ми пережили? Справи гірші, ніж після втрати Троянд? Чорт! Це нечесно. – Відступ вже сидів мені в печінках.

-- Не переживай, Док. Якщо втратимо Паничі, то зупинимо їх біля Сходів Сліз. Ми будемо утримувати позиції, поки Шепіт шаленітиме на сході. Вони не зможуть вічно ігнорувати її. Втрата сходу для повстанців – смерть. Вся їхня сила на сході. – Виглядало неначе він намагався переконати сам себе. Він вже пережив всі ці вагання раніше, під час останніх днів Домінації.

Я схопився руками за голову й пробурмотів:

-- Я був впевнений, що ми їх відмудохали.

Якого біса ми покинули Берил?

Ловець Душ дав Ворону стусана носком чобота. Ворон навіть не поворухнувся.

-- Вставай! – гаркнув Ловець. – Я потрібен у Паничах. Можливо, що нам з Нічним Жахом доведеться самим утримувати місто.

-- Якщо ситуація настільки критична, може просто залиш нас?

Він почав заїкатися, крутити хвостом і перш ніж він закінчив, в мене виникла підозра, що наш Поневолений має почуття честі, почуття відповідальності перед тими, кого взяв під свою опіку. Але він не хотів признати це. В жодному випадку. Такі почуття не личать Поневоленому.

Я подумав про ще одну подорож небом. Добряче подумав. Я такий же лінивий, як будь-хто з вас, але ще однієї подорожі мені не витримати. Не зараз. Не в моєму теперішньому стані.

-- Я точно впаду. Тобі немає сенсу чекати. Мине кілька днів перш, ніж ми будемо готові вирушити в дорогу. Курва, ми підемо пішки.

Я згадав у якому ми лісі. Подорож пішки мене теж не дуже приваблювала.

-- Поверни наші значки. Щоб ти міг знов знайти нас. Прилетиш за нами, як матимеш час.

Він невдоволено буркнув. Ми почали сперечатися. Я натискав на свою слабість, на слабість Ворона.

Йому не терпілося вирушити в дорогу, тож він дозволив мені переконати себе. Ловець Душ розвантажив килим – він злітав кудись, поки я був непритомний – і всівся на ньому.

-- За кілька днів побачимось.

Килим здійнявся вгору набагато швидше, ніж коли на ньому були ми з Вороном. А за мить зник. Я поплівся до речей, які він нам залишив.

-- От негідник, -- я тихо засміявся. Його протести були вдавані. Він привіз їжу, залишену нами в Паничах зброю і всяку всячину необхідну для виживання в лісі. Не найгірший шеф, як на одного з Поневолених.

-- Ей! Мовчун! Де ти там в біса?

Мовчун повільно вийшов на галявину. Він поглянув на мене, на Ворона, на припаси і нічого не сказав. Ще б пак. Це ж Мовчун.

Він виглядав змарнілим.

-- Що, не виспався? – запитав я. Він кивнув.

-- Бачив що тут трапилося?

Він знов кивнув.

-- Сподіваюся, ти пам’ятаєш більше, ніж я.

Він похитав головою. Дідько! Доведеться записати в Літопис без подробиць.

Дивна в нас була розмова, я говорив, а він махав головою. Неймовірно важкий спосіб видобути інформацію. Я пошкодував, що не вивчив мову жестів, якої Ворон навчився в Сонечка. Після Ворона Мовчун її найкращий друг. Було б цікаво підслухати їхні розмови.

-- Пішли подивимося, чим можна допомогти Ворону, -- запропонував я.

Ворон спав сном знесиленого. Він ще довго не прокидався. Тим часом я розпитав Мовчуна.

Його прислав Капітан. Він прискакав на коні. Вирушив у дорогу ще до того, як Ловець Душ викликав мене і Ворона на розмову. Їхав без відпочинку день і ніч. Добрався до галявини за мить до того, як я його зауважив.

Я запитав звідки він знав куди їхати, припустивши, що Капітан видобув з Ловця достатньо інформації лише щоб відправити Мовчуна в дорогу — таке рішення повністю в стилі нашого командира. Мовчун признав, що навіть не уявляв куди їде. До того, як ми прибули на місце він знав тільки загальний напрямок. Потім вистежив нас за допомогою амулета, який дав мені Гоблін.

Гоблін. Хитрий коротун. Навіть вигляду не подав. І правильно зробив. Око видобуло б з мене всю інформацію.

-- Гадаєш, ти зміг би допомогти нам, якби зайшла така потреба? – запитав я.

Мовчун посміхнувся, знизав плечима, підійшов до кам’яної брили і всівся на неї. Йому набридла ця гра в запитання і відповіді. З усього Загону, його найменше турбує, як я зображаю його в Літописі. Йому наплювати чи люди люблять чи ненавидять його, наплювати де він був і куди прямує. Інколи я питаю себе чи його обходить буде він жити чи помре, питаю себе чому він не покидає Загін. Видно щось його тут тримає.

Нарешті прокинувся Ворон. Ми напоїли й нагодували його і нарешті, брудні й промоклі, спіймали коней Шепіт і Кульгавого, та вирушили в Паничі. Подорожували ми не поспішаючи, адже знали, що попереду нас чекає ще одне поле бою, ще одна земля живих мерців.

Ми навіть близько не підійшли. Повстанці Черствого взяли Паничі в облогу, оточили його валом