Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

— Хай котиться до дідька.

Я витягнув з багаття головешку, наче смолоскип. Трохи для ефекту, трохи для самозахисту. Вітер шарпав убогим пломінчиком, наче шматком єдвабу.

— Мої кохані, найдорожчі. Перед нами ще ціла ніч. Пригадайте собі ті весни, літа, осені, навіть зими. Світанки, полудні й вечори. Шовкові постелі, лісові мохи й кухонні закапелки. Зважте все по-справедливості й щойно тоді винесіть вирок самосуду.

— Я ж його майже не знаю, — озвалася через хвилину Рена.

— А я знала його тільки з обличчя, — додала Рися.

— Більше диму, ніж вогню.

— Випиймо за нас, дівчат.

— Аби до весни.

— Аби до Нового року.

— Аби до завтра.

Я спокійно відклав убік обвуглену гілку. Обережно, крок за кроком, відійшов за низьку грушу. І, немов шукаючи в лісі грибів, пригнувшись до землі, помчав на другий бік городів. А коли кущі й деревця вже сховали вогнище і промерзлих моїх дівчат, я випрямився. Був вільний.

— Гей, — мовив хтось зовсім тихо.

— Гей!

Вона підійшла до мене, смаглява в сутінках, прегарна в сутінках, юна в сутінках. Взяла моє обличчя в долоні, немов хотіла роздивитися у світлі несподіваного місяця, що визирнув з-поміж роздертих хмар.

— Я тебе дотепер кохаю, — прошепотіла.

— А хто ти?

— Твоя давня дівчина.

Я намагався розпізнати її за голосом, проте вона говорила пошепки. А шепіт — це тільки відлуння голосу.

— І я тебе кохаю.

— Часом ти згадуєш мене серед інших і не знаєш, що це я.

Поцілувала мене в уста молодими вустами.

— Знаєш, я йду звідсіля.

— Я знала, що підеш.

— Іду на другий берег.

— Що ти кажеш? Що сталося?

— Виникла така необхідність.

— Що це означає?

— Що скінчилися жарти. Мої жарти.

— Ти мені недобре снився. Ніс до мене малу дитину. Не твою й не мою.

— Я буду тебе завжди пам’ятати.

— Ти ж не знаєш, хто я.

— Буду пам’ятати тебе молодою, таємничою, у літніх присмерках, як слов’янська мадонна. Хочеш?

— Добре, пам’ятай мене такою.

— І ти мене добре згадуй.

— Завжди буду згадувати.

— Якщо я дав тобі бодай щось.

— І якщо я могла тобі щось дати.

Ми поцілувалися довго і сердечно, як двійко скривджених. Вітер уже носився садом в осінньому шаленстві, зривав дахи з альтанок, перевертав залишки огорожі, штучним голосом завивав у щілинах алейок.

— Гей, — сказала вона.

— Гей.

І вже її не було. Я хвильку постояв, збираючись із думками. Голова ніби набубнявіла і спухла після тієї скляночки дамського пійла. Я рушив на північ, перетинаючи ущелину з карликових садів.

Це неправда. Увесь час я пам’ятаю про Надію. На цьому звалищі кохань або коханнячок перед моїми очима маячить статуя Надєжди. З розвіяним червоним волоссям, з простягнутою до мене рукою, з розтуленими для крику вустами. Страшенно жаль мені чогось. Що це? Що трапилося в останні години перед останньою ніччю?

Нічого не трапилося. Маю багато свідків, з наукою біологією включно, що нічого не могло трапитись. Випадково я зустрів дівчину, якої взагалі міг не зустріти. Дівчину з червоним волоссям, нібито від дідуся, дівчину в тілі, білошкіру, з повними, широкими губами, з одним оком блідо-зеленим, а другим небесно-фіалковим, зі спорадичною зизоокістю, вагою близько п’ятдесяти восьми кілограмів. П’ятдесят вісім кілограмів води з домішками вапна, фосфору, заліза, а також незначної кількості інших мінералів. П’ятдесят вісім кілограмів води і дрібка елементів з таблиці її земляка Менделєєва. Десять відер води, оживлених великою еволюцією або нашим закутнім Богом. Нічого не трапилося. Випадково ми спарувалися, спонукувані тваринним інстинктом, на відлюдних руїнах, на сплюгавлених пияками сходах. Я ввів у її дітородний орган свій дітородний орган, вона повисла на закляклих ногах у міліметрі над обгорілим паркетом, ритмічно совгаючи безвладними ступнями крихкі уламки тиньку, що лежав на підлозі. З-під її спини сипалося вапно, в тілі її відбувалася швидка хімічно-електрична реакція, навколо її тіла виникало своєрідне магнітне поле, яке взаємодіяло зі сферою моїх біострумів. Потім настало, умовне розслаблення нервових систем, і нічого не трапилось, нічого не трапилось.

Власними стежками ми розійшлися по джунглях, які всихають і пустішають напередодні знищення. Можливо, вже ніколи не зустрінемося, і наші незустрічі не значать так само нічого, як і наші поодинокі чи багаторазові злягання. Нічого не трапилось. Слава Богу, що нічого не трапилось. Втім, це неправда. Щось усе-таки трапилось. Вона йшла до мене повз мільйон випадковостей, поминувши мільйони альтернатив, і я йшов до неї подібним чином. Безліч зірок засвітилося й погасло за той час, поки ми йшли назустріч одне одному. Безліч малих усесвітів народилося і сконало, поки ми зустрілися в будинку, призначеному для знесення, де лежить паралізований ветеран великої війни або воєн наступних, які ритмічно потрясають нашою малесенькою кулею. Доброго нічого не трапилось.

Трапилось фатальне. В останню хвилину. Може, скочити до мишачої нірки на цьому великому цвинтарі? Звити кубельце, в якому вже ніщо не вродиться? Ох, Надіє, моя Надіє.

— Гей, — почув я перед собою. — Ви не загубили банку?

Тадзьо і Пікусь стояли на болотистій, розгрузлій дорозі біля парканів, що оточували початі й занедбані будови. Колись тут повинен був вирости район висотних будинків. Декотрі не доросли до кінця, інші померли в зародку.

— Ну, і що? — спитав я самого себе.

— Закохалася в мене.

— Хто?

— Люцина. Не поїду до Старогарда, бо завтра маю з нею зустрітися.

— Тадзю, ти страшенний йолоп.

— Прошу вас рахуватися зі словами. Ще побачимо, хто йолоп. Я мав трьох жінок, усі секретарі. Я розігнав половину партії у Старогарді.

— Може, вже розійдемося? Чи мусиш за мною