Читати книгу - "Малий апокаліпсис"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мушу. Збираю матеріал для великого репортажу про ваш останній шлях. Зроблю вас безсмертним.
Я обійшов його зліва по кладці з прогнилих дощок. Ніколи добре не знав я цього району, але був упевнений, що вийду. Роками тут увечері не засвічувались ліхтарі з багатьох причин, а передусім з ощадливості.
— Якщо ви маєте якісь нотатки, розпочату прозу або цікаві листи, то лишіть їх мені, — добалакував ззаду Тадзьо Скурко. Пікусь вирвався уперед, уміло ведучи мене бездоріжжям. Я змушений був присвічувати собі ліхтариком.
Нарешті я побачив людей, що сиділи на бетонних трубах. Деякі з них тримали переносні вівтарики й церковні корогви. Кілька дівчат, одягнутих у біле, затуляли долонями вогники старовинних воскових свічок. Біля них стояли ноші з гіпсовою фігурою святого. Усі мугикали сонними голосами повільну релігійну пісню.
— Згасити світло! Не сліпити! — почув я напрочуд знайомий голос.
Пікусь приязно замахав хвостом, а я сховав до кишені трофейний ліхтарик.
— Кого я бачу? — виринув із темряви Колька Нахалов з підбитим оком. — Що ви тут робите, мушкетери?
— Повертаємося з вечірки. Може, підеш туди? Дівчатка чекають на садових ділянках.
— Та ні, не можу. Вночі вирушаю до Ченстохови з прочанами.
— Ти що, Колька, перехрестився? Коли? Може, тебе брати Шмідти навернули?
— Та ні, я атеїст. Зустрів друзяку з молодіжної організації. Нині він за ксьондза. Веде прочан і має колективний паспорт. Я приєднався, бо в Ченстохові зноситимуть металургійний завод імені Берута. Тепер у нас великий попит на металургійні заводи. Потрібен тобі конвертор?
З мороку увесь час хтось нишком виходив і, назвавшися ксьондзові, приєднувався до очікуючих прочан.
— Зютек, можна тебе на хвильку? — покликав Колька.
Молодий священик із требником, священик із прозорими очима, які, хоч і не дивляться, але бачать усе до дрібниць, священик нової формації неспішно підійшов до нас.
— Познайомтеся. Товариство йде з вечірки, але невинної. Може, благословиш їх, бо блукають серед ночі, мов грішні душі.
— Колька, я беру тебе при умові, що поводитимешся пристойно. У мене забагато людей, і можуть бути неприємності.
Ми обмінялися поклонами. Ксьондз мимохідь, але уважно придивився до Тадзя.
— Може, по чарці? — запропонував Колька, вказуючи пальцем на свою куртку, здуту на грудях. Напевно, поцупив пляшку з ЦК.
— Пізніше. В дорозі. Попереджую тебе, Колька. Віруючі дивляться, — суворо мовив молодий панотець.
— Ну, то бажаємо щасливої подорожі, — сказав я.
— Вам також, — відповів Колька, а ксьондз уклонився з гідністю.
Ми проминули збірний пункт для прочан і рушили в бік Свєнтокшиської. Обіч височів здоровенний білий стовп Палацу культури.
— Я звідкілясь знаю того ксьондза, — мовив Тадзьо. — Мої батьки були релігійні. А я не дуже. Часом вірю, часом не вірю. А той, що роздягнувся на з’їзді, здається, хотів поєднати марксизм і релігію.
Звідкись із безкраїх просторів налетів вихор, замалим не поваливши нас. Мене пройняв раптовий холод. Може, в мене гарячка? Можливо, що й гарячка. Мені однаково.
Проминули Свєнтокшиську. Десь на чорних пагорбах міста грав оркестр. Гучномовці замовкли, тільки вітер висвистував усередині їхніх мертвих заґратованих бебехів. Ви зауважили, яке велике коло роблю я довкруг цього вибіленого прожекторами палацу, що облущується з кам’яних плит, наче велетенська риба? Як я не спускаю його з очей, як пильную його і водночас тримаюся від нього на відстані? Я давно передчував, що то моя гробниця.
Ось і будинок Яна. Допотопна кам’яниця, але здоровіша від отих сучасних. У вікнах — мертвий привид мого палацу. Будинок дрімає. Усі будинки цієї пори дрімають. Люди також дрімають. Окрім тих, яким не можна, які змушені веселитися і святкувати.
— Почекайте мене хвилинку, — звернувся я до свого почту.
— Але ж зимно. Ще катар схоплю, — мовив Тадзьо. — А я домовився з Люциною про здибанку. Знаєте, вона діє на мене. Шикарна жінка, хоч я назагал маю нехіть до вдів.
— Сховайтеся на сходовій клітці! — наказав я.
Але на сходах нас затримує пенсіонер з підрозділу будинкової самооборони.
— До пана Яна, — кажу.
— Того, що на другому поверсі?
— Так. Ви вгадали.
— Усі?
— Ні, вони почекають.
— Але просимо поводитись тихо. Там часто галасують. Приходять якісь люди, ніби порядні, а потім крики і співи.
— Я тільки на хвилинку.
— Пам’ятайте, що о дев’ятій ми барикадуємо браму.
Я підіймаюся на Другий поверх. Усюди тхне сечею, хоч будинок охороняється підрозділом самооборони. Дзвоню в знайомі двері, в які дзвонив стільки разів за життя.
Відчиняє листоноша у службовому кашкеті на голові.
— Відкрито, — каже. — Чи, може, ви родич?
— Приятель, — відповідаю.
Листоноша завів мене до Янового кабінету. Стіна над письмовим столом обвішана фотографіями та поштівками. Фотографії друзів і дівчат з різних поколінь, які любили Яна, або яких Ян колись любив на довгому шляху. На поштівках краєвиди незвичайних міст і незвичайних куточків світу, в яких побували його друзі або він сам. Старі чудернацькі квитанції, рахунки, застарілі листи з відомих закладів, від славнозвісних людей. Великий архів людини, що п’ялася до світової еліти, але так нічого й не досягла. Посеред кімнати шипів електричний зволожувач повітря, бо Ян страждав від астми.
— Знаєте, маю клопіт, — озвався листоноша. — Приніс йому пенсію, а приношу я навмисне під вечір, бо ж маестро зазвичай спить до обіду. Ну, і треба ж такому статися, що маестро, певно, захворів. Замкнувся у ванні й не виходить. Стукаю, грюкаю, вмовляю. Нуль уваги.
— Може, дасте мені?
Листоноша придивлявся до мене, сумніваючись.
— А ви хто?
— Приятель. Близький. Не бачили мене тут?
— Може, бачив. Але це велика пенсія, для заслужених. Понад мільйон злотих.
Помічаю телевізор, увімкнутий під вікном. Великий кольоровий телевізор, що його прислали Янові приятелі з Заходу,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малий апокаліпсис», після закриття браузера.