Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

16.3

Са-ард спочатку завмирає здивовано, а потім я відчуваю, як на мою голову бережно опускається його броньована долоня. Гладить моє волосся.

− Подивис-с-сь на мене, Ж-шеня, − велить на-агар м'яко.

Піднявши голову, я зустрічаюся поглядом з його сріблястими очима. Тону знову, не опираючись своїм почуттям, не ховаючись більше від усвідомлення, як сильно я встигла прив'язатися до обох братів за такий короткий термін. Не ховаючи це від нього. Хай знає. Нехай вертається. До мене.

− Я зроблю все, щоб повернутися с-с-самому і повернути брата, − обіцяє Са-ард, схилившись до мого обличчя. − Чекай нас, Ж-ш-шеню. Для нас з Ш-ш-шоа це дуже цінно, − вимовляє хрипко і цілує, зриваючи з губ уривчасте зітхання.

Але ця маленька вічність, наповнена солодкою гіркотою, зрештою закінчується, танучи на губах. Са-ард відпускає мене і прямує геть, залишаючи одну. Спочатку в кімнаті керування, а потім і на кораблі.

А я, почуваючись абсолютно загубленою та самотньою, повертаюся до столу. Старанно женучи від себе думку, що ця самота може затягнутися дуже надовго.

Перша мить розгубленості минає, і я дозволяю тілу та свіжозавантаженим у нього програмам вести. І невдовзі вже спостерігаю зсередини джет Са-Арда. На-агар займає своє місце в конструкції, що замінює крісло пілота, і починає готуватися до відстикування.

Поки він зайнятий цим, зосереджую свою увагу на зображеннях поверхні, вивчаючи локацію, що нас цікавить. Якщо припустити, що десь там мешкають аборигени, які викрали Шоа-дара, де вони можуть ховатися?

− Ти на місці, Ж-шеня? – вириває мене із задумливого споглядання голос Са-арда.

− Так, − відразу відгукуюся я, відчуваючи краплинку сорому. От роззява. Забула повідомити, що вже вийшла на зв'язок.

− Розумничка. Що нового бачиш-ш-ш?

− З нового поки що тільки вас, підвішеного. А на планеті нічого, – нервово хмикаю. – А чому у вас крісло пілота перевернуте?

− На-агарам так зручніш-ш-ше, − поблажливо посміхається у відповідь старший змій.

Так, могла б і сама здогадатися.

Далі все відбувається за вже знайомим мені сценарієм. Підготовка до відстикування, саме відстикування, старт. Я за цим усім спостерігаю за допомогою голограмних вікон. Але набагато більше уваги приділяю тій точці координат, в яку Са-ард прямує, сподіваючись, що мені вдасться свіжим поглядом помітити те, що не вдалося йому. Наївна, знаю.

От якби хтось підказав, куди дивитись і що шукати. А ще краще, якби хтось розповів, звідки чекати неприємностей. Як вчора.

Але цей невідомий телепат наполегливо мовчить, не відгукуючись на прохання про допомогу. Тож, мабуть, доведеться справлятися одним.

«Чуєш мене, невидимко? Ти цього хочеш? Щоб вони там згинули?» − вже ні на що не сподіваючись кричу в порожнечу.

«Вони не хотіли, щоб ти зі мною говорила, – оглушує мене раптово відчуттям чужої присутності у моїй майже власній голові. − І ти їм дозволила закрити від мене твій розум. Навіщо мені з вами говорити?»

«А ти взяла й образилася? − спалахую я несподівано для самої себе. – Ну, дуже по-дорослому. Молодець!»

Мої супутники можуть загинути, я вже з життям мало не попрощалася. А вона, бачиш, у мовчанку грається, бо їй заборонили у моїй голові вільно копирсатися.

Таке відчуття, ніби з дівчиськом-підлітком говорю. Відповіддю мені служить тиша. Ображена, як мені здається. І я так само різко остигаю, лаючи себе на всі боки за свою запальність.

«Гей, ти мене чуєш? Вибач за цей спалах. Я просто… перенервувала, – намагаюся знову налагодити контакт. – Мені небайдужі ці чоловіки. Я дуже боюся за їхнє життя. І дуже довго намагалася до тебе докричатись».

«Я не могла відповісти, коли ти кликала, – чую тихе зізнання. Що обпалює душу гіркотою та відчаєм. – Мене змушують спати та бачити сни. І тоді я перестаю бути собою».

«Хто примушує? Ті, хто живе на цій планеті?» − насторожено скидаюся я.

«Вони такі ж чужі для цієї планети, як ти та твої чоловіки. Але їм удалося дізнатися, що тут колись дуже давно жили мої предки, що мій народ вміє дивитися дуже глибоко і бачити заховані в надрах багатства. Вони викрали мене. І змушують служити».

Вражена цією розповіддю, я кілька секунд збираюся з думками. Виходить, що моя співрозмовниця полонянка на цій планеті? Як і Шоа-дар...

«А ці вони… у них є слабкі місця? Ти знаєш, як можна обійти їхні пастки?»

«Дещо знаю».

«Розкажеш мені? Вони викрали одного з моїх супутників. А другий полетів його рятувати. І тепер теж може потрапити в халепу. Я дуже за них боюсь. Ти можеш нам допомогти?»

«Можу», − отримую коротку відповідь. І якимось внутрішнім чуттям відчуваю, що це лише констатація факту, але не згода. Поки що.

«А допоможеш?», − не ховаю від співрозмовниці своєї відчайдушної надії.

«А твої чоловіки погодяться допомогти мені?»

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍