Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

16.2

Довго перебувати в невідомості мені не доводиться.

Поївши, старший змій йде готуватися до рятувальної операції. А я, прибираючи у харчовому відсіку, вже ні на що особливо не сподіваючись, знову намагаюся дозватись до вчорашнього спостерігача.

«Хто б ти не був, будь ласка, відгукнуся».

Відповіді знову нема. І я шумно видихнувши, закриваю інопланетну «посудомийну машину».

Закінчивши з наведенням порядку, виходжу до кімнати управління.

− Іди с-с-сюди, Ж-шеню, − кличе мене Са-ард, варто мені тільки попрямувати до свого крісла осторонь.

Доводиться змінити курс. Підійшовши до нього, я зупиняюся поруч, уважно роздивляючись ландшафт, що вже набив оскому, на якому яскравими плямами виділяються окремі підсвічені ділянки. Що це? Можливі місця перебування Шоа-дара?

− Перед тим, як відправитися на поверхню, я хочу ввести нові зміни в пам'ять твого тіла, − повідомляє мені змій старший, не повертаючи голови.

− Навіщо? Хочете стерти її начисто? – питаю тихо, щосили намагаючись не показувати, як мене лякає ця перспектива. Хоча… яка різниця? Якщо він загине, то мені теж не вижити.

Чорт. А я вже встигла пройнятися надією. Думала, як повернуся з ними, як поверну собі своє тіло.

Так, стоп, Женько. Не смій розкисати. Потім жалітимешся і соплі на кулак мотатимеш. Коли залишишся сама. Нема чого Са-арду нерви тріпати й на совість давити. Він робить те, що має. Рятує свого брата.

Краще сподіватимусь, що в нього все вийде і ми всі виберемося з цієї колотнечі живими.

− Ні. Я навпаки хочу додати тобі знань та умінь. Якщо я не повернус-с-ся, ти ще двоє стандартних днів почекаєш на орбіті цієї планети, а потім задаси новий курс-с-с бортовим системам і повернеш корабель в ту точку координат, де через тридцять віс-с-сім стандартних діб відкриється зворотний перехід у наш Всесвіт. По той бік тебе зустрінуть імперські кораблі. Володарі імперії Аш-ш-ша-Ірон, можливо, і наш-ш-ш із Ш-шоа-даром батько, ні-одо Аракеш-ш-ш. Йому ти передаси всю інформацію, яку я заш-ш-шифрую у твоїй пам'яті. Поясниш все про себе і попросиш допомоги. Батько виконає нашу з братом обіцянку замість нас. Зрозуміла?

Він кидає на мене вимогливий погляд.

А я буквально гублюся, не знаючи, що сказати. Загальмовано кивнувши, витріщаюсь на на-агара, приголомшено кліпаючи очима.

Такого рішення від нього я точно не очікувала. Тобто він готовий ризикнути й довірити мені таку важливу інформацію, аби не прирікати на смерть, аби виконати свою обіцянку? Чи це просто спосіб з моєю допомогою передати звістку батькові та своїм правителям, повідомити про те, що тут трапилося? Хотілося б вірити в перше, але розум схиляється до другого. А може, справедливе і перше, і друге, і навіть третє, мені невідоме… Але це не має значення. Головне те, що мені ясно дають зрозуміти – в мене буде можливість вижити, навіть якщо я залишуся сама.

Але дещо в цьому всьому мене страшно дряпає. Адже тоді виходить, що я маю кинути їх у біді та просто полетіти, забравши корабель. І ким я тоді почуватимуся? Як житиму з усвідомленням, що залишила вмирати тих, хто натомість зробив усе, щоб зберегти мені життя.

− Але… може… тоді ви дасте мені якісь знання, щоб я могла вам допомогти? – похмуро дивлюся на Са-арда. − Може, я зможу стежити звідси за місцевістю і, раптом що, попередити вас про небезпеку? Не змушуйте мене просто сидіти, склавши руки, і чекати невідомо чого, поки ви ризикуватимете своїм життям. Я можу бути корисною. Просто поясніть мені, що робити.

Пару хвилин на-агар мовчки буравить мене уважним, пронизливим поглядом. А потім раптом хмикає, блиснувши іклами. Повертається до мене всім корпусом і, обвивши хвостом стегна, підтягує ближче.

− Гаразд, Ж-шеня. Я навчу тебе, як допомогти. Дивис-с-сь мені в очі, впусти у свій розум.

І я ніби у вир провалююся, миттєво гублячись у темряві.

Приходжу до тями від відчуття чоловічих губ, що торкаються моєї щоки, скроні...

− Прокидайс-с-ся, крихітко. Часу мало, – кличе мене оксамитовий шелест.

− М-гм, − зі стогоном схиляю голову йому на плече.

Однак очі все ж таки продираю, окидаючи приміщення затуманеним поглядом.

Я знову сиджу на столі. В обіймах Са-арда. Через мить він ще й підіймає мене на руки, притискаючи до себе так сильно, ніби не хоче відпускати.

− Що сталося? – питаю я, повністю дезорієнтована у просторі та часі.

І мене раптово накриває спогадами про нашу розмову, і про моє прохання, і про те, що Шоа-дар десь у смертельній небезпеці. А я тут… на його братові висну.

− Згадала? − запитує Са-ард, всаджуючи мене на сафу.

− Так, я…

− Ти зараз посидиш-ш-ш тихо й оговтаєшся. Я закінчу з переналаш-ш-штуванням бортових систем і тоді проінструктую тебе, що робити.

− Гаразд, − слухняно киваю, дозволяючи собі розслабитися.

Голова трохи паморочиться, свідомість то потопає у величезній купі нових, поки розрізнених, знань, то туманиться, немов хтось гумкою все затирає. Від цієї уявної круговерті мені навіть млосно трохи стає. Здається, що якщо встану, буду, як п'яна, хитатися. Але це відчуття потроху минає. В голові поступово проясняється.

І коли Са-ард нарешті кличе мене до себе, я вже можу й усвідомлювати все більш-менш чітко, і навіть на ногах твердо триматися.

Далі слідує швидкий, але досить докладний, інструктаж, як дивитися, на що дивитися, що робити в різних ситуаціях і, найголовніше, як підтримувати з ним зв'язок.

Переконавшись, що я розібралася що до чого, Са-Ард вирушає готуватися до висадки, щоб через кілька хвилин з'явитися в такому ж чорному бронекостюмі, як і Шоа-дар. Давши мені ще кілька вказівок насамкінець, він уже збирається покинути кімнату управління, але я, піддавшись пориву, кидаюся слідом, наздоганяю його та обіймаю, притулившись усім тілом.

− Поверніться живими, будь ласка. Обидва поверніться, − шепочу, шморгаючи носом, і щосили намагаючись не розплакатися. − Я вас дуже прошу. І дуже чекатиму. Вас обох.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍