Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

Розділ 13.

— Дозволиш подивитися на твої рани? - запитав Хорт у мого чоловіка.

— Так, звичайно. Навіть вдячний тобі за це. Може підкажеш, що з ними робити, спокою не дають ні мені, ні Вікторії, - погодився Деміан і підвівся з дивана. - Пройдемо до кабінету?

Я відкрила рота, щоб заперечити, адже нічого поганого не було б, якби він зняв сорочку переді мною. Його рани зараз обробляла я. До того ж, я його дружина, але Деміан, повернувшись до мене, поспішно заговорив:

— Торі, будь тут, будь ласка.

І без зайвих пояснень чоловіки покинули мене. Я намагалася згадати на його спині татуювання, але нічого подібного не могла пригадати. Залишалося лише чекати.

Вони повернулися досить швидко. Деміан сів знову поряд зі мною і трохи обійняв. Хорт продовжував розмову, і мені просто довелося вникати у сенс всього.

— Тебе не зможуть відправити у світ Хаосу, якщо раптом того мандрівника так і не вбито. Якщо печатка не спрацювала, то це означає, що тебе дуже серйозно поранили. Чимось сильнішим, ніж раніше. Завтра запитаємо у королівських лікарів, який є вихід із цієї ситуації. Я знаю, що лікування може бути лише магією Хаосу. Але хто зможе тебе нею лікувати? Гаразд, надамо право це все вирішувати найкращим королівським умам.

— А у світі Хаосу є лікарі? Там взагалі люди мешкають? Звідки Хаос бере мандрівників? - запитала я.

— Світ було поділено і в кожній його частині залишилися люди. У світі Хаосу живуть ті, хто продовжує поклонятися йому, - пояснив Хорт. - Правда багато хто втомився від війни, перепадів його настрою і хотів би повернутися в наш світ. Такий перехід був. Лише одного разу. Потім портал було зруйновано. Цілком можливо, що лікарі там є. Але навряд чи вони захочуть лікувати мисливця, – посміхнувся лорд Вітронс.

Коли гість нас покинув, я одразу ж поцікавилася у Деміана, чи потрібно йому обробити рани.

Чоловік задумливо підійшов до мене, зупинився за крок від мене і тихо спитав:

— Ти, як і раніше, мені не довіряєш, Торі?

— Не розумію про що ти. Я лише турбуюся...

— Чи є на мені королівська печатка? Відповім: є. І Хорт у цьому переконався сам.

Я опустила погляд і почервоніла. Не думала я, що мої думки так легко читаються. Що ж це я так насправді?

Деміан тихенько посміхнувся і торкнувся моєї щоки.

— Я розумію, що довіра до мене – це не справа одного дня. І не гніваюсь на тебе, Торі. Давай повечеряємо спочатку, а потім ти обробиш мої рани і ляжемо спати. День був довгий і дуже важкий.

Татуювання, про яке говорив Хорт, справді було на спині Деміана. Залишилися лише його обриси під глибокою і рваною раною. Як і наше шлюбне татуювання під слідами від опіку.

— Я встиг поговорити з Хортом про твоїх батьків. Завтра вранці ми з ним їдемо до королівського палацу. Дізнаємося про мене, а також про них.

– Я їду з вами, – твердо заявила я.

— Ні, Торі, ти залишишся тут.

Деміан підвівся зі стільця і повернувся до мене, поклав свої руки мені на плечі.

— Я їхня дочка, я маю право знати про них!

— Знаю. Але ти послухаєш мене і залишишся тут. Ми не знаємо, що спровокувало твоїх батьків на втечу. А якщо вони тікають саме від королівської служби? - видав зовсім дивне припущення чоловік.

— Вони ж не злочинці якісь! У них ніколи не було жодних проблем із законом! - заперечила я.

— Так само, як і не було боргів, і вони не видали тебе заміж у десятирічному віці, — нагадав мені Деміан. Але вірити його словам я не хотіла.

— І як же твої слова про мій захист? Ти вирішив кинути мене тут? Адже до королівського палацу чи не день шляху! Наскільки ти вирішив поїхати? Або краще поставлю інше запитання: мені чекати твого повернення додому, Деміане?

— Чекати, Торі, - зовсім наблизився до мене чоловік і його одна долоня ковзнула по моїй шиї. - Просто довірся мені, кохана.

Серце шалено застукало, коли я зрозуміла, що він знову хоче мене поцілувати. Його пальці намацали шпильки у волоссі і важкі пасма впали мені на плечі.

— Мені подобається твоє волосся. Воно, мов вогонь у моїх руках, - почула я його слова перед тим, як мої губи накрили м'яким і водночас вимогливим поцілунком. Мене наче... підкоряли собі.

«Я не скривджу тебе. Ніколи. Не цього разу, Вікторія» – чула я його голос у своїй голові. Чи, може, це мені тільки здавалося?

Це було зовсім, не як у той раз. Я навіть не можу збагнути, як погодилася. Як втратила голову від його обіймів та поцілунків. Я пам'ятаю, що намагалася його зупинити. Але щоразу чула його благання, його слова, його голос який виходив звідкись зсередини мене.

«Ти потрібна мені, Торі. Лише ти зможеш мені допомогти. Допоможи мені».

Сукня впала до моїх ніг і мої груди накрили його теплі великі долоні. Я боялася так, ніби це був мій перший раз. Навіть дивно зараз згадувати, як я віддалася йому вперше. Але тоді... я покладалася лише на нього. Він хотів мене. Швидко. Пристрасно. Без будь-яких слів та подальших стосунків. Зараз все було інакше. Він пестив мене так ніжно, довго, трепетно цілував кожен сантиметр тіла. Але з кожною хвилиною я відчувала, як його ніжність стає більш вимогливою, жадібною, змінювалася ураганом пристрасті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍