Читати книгу - "Без крові. Така історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Існувати, просто щоб тобою милувалися. Це головне правило моєї сестри. Вона немов та ферма, що стоїть заллята вічними променями сонця, яке схиляється за обрієм, oh, yes.
А ще собаку, я хотіла б мати собаку. Коли розбагатію. Пса. Звичайно, я маю народити дітей, але передусім заведу собаку. Вірного.
Якось, посеред лютої зими поблизу Вальстока, чи, може, трохи далі, поряд із будинком Норми, несподівано з лісу вийшов
11:05 вечора.
19 травня 1923 року
Ультімо несподівано зник. Фургончик знайшли у містечку. Двері були відчинені настіж. Усе лежало на місці, а його не було.
Бачили, начебто він сідав у вантажівку, що прямувала до Пеннінґтона.
Хоч ніхто не певен, що то був саме він.
Я пішла до фургончика, щоб перевірити подвійне дно під сидіннями. Гроші зникли. І листи теж. А от усі його речі були, наче, на місці.
Він повернеться.
Я використала це як відмовку, щоб не виходити на роботу. Увесь цей час я присвятила фантазіям про Василія, кохання моє. Він не поганий і не хороший. Може, трішки загладкий для мене.
Коли на великому лузі чоловіки влаштовували кінні перегони, ми всі, у надзвичайно вишуканому вбранні, чекали на них за загорожею, спостерігаючи за перегонами, як і багато матерів, що
Я сіла перед люстерком і зачесала волосся так, як колись.
У Америці люди геть не мають смаку. Багатійки так виставляють свої прикраси, що я не можу стриматись від реготу. А ось наші коштовності були чудовими. У кожної прикраси була власна історія, тому на нас не було жодної перлини, за яку б колись давно-давно якийсь чоловік не заподіяв смерть: чи то через кохання, чи то через борги. Тому носити коштовності означало ніби носити на собі нашу споконвічну пристрасть до трагізму. Ми знали, що нізащо у світі цей кривавий ланцюг не повинен перериватися. Таким було наше життя.
Де ж тепер мої прикраси?
Не варто про це думати.
Їх більше не існує. Мене більше не існує.
20 травня 1923 року
Мене відправили працювати до пана Бленкета. Мені він не подобається, бо він провідник через собак. Він вважає, що має безпосередній контакт з Богом. Вони двоє — спілкуються. Господь дає йому рекомендації і поради. Якось він підказав чоловіку вдалі котирування на біржі. Ви лишень уявіть.
Я зателефонувала у «Стейнвей і сини», щоб повідомити про зникнення Ультімо.
Може, вони щось дізнаються. Чекаю на відповідь.
Ультімо сказився. Вони ж його звільнять.
Малоймовірно, що це через те, що сталося нещодавньої ночі.
У родині Стівенсонів я досягла прекрасного результату. Їхня донька майже припинила їсти. Вони від збентеження місця собі не знаходять і вже почали звалювати вину один на одного. Я переконала їх, що музика — чудові ліки від тієї недуги. Викладатиму у них ще три місяці.
10:51 вечора.
Сплю, не вимикаючи освітлення.
21 травня 1923 року
Негода. Ненавиджу негоду. Гриміло так сильно, що я була змушена припинити урок. Ми підійшли до вікна, щоб спостерігати за тим, як падають градинки. Поступово мені став увижатися Ультімо, що повертався, ховаючись під величезною парасолем.
З фірми жодної новини.
Треба написати сестрі і спитати, скільки грошей я вже назбирала. Та я не хочу цього робити. Я нічого не хочу робити, коли за вікном такі дні.
Єлизавета. Мені лише хочеться написати своє ім’я.
Єлизавета.
Єлизавета.
Єлизаве-е-е-е-ета.
Я не хочу, щоб цієї ночі була гроза.
22 травня 1923 року
Досі жодної вісточки.
Ультімо. Що ти трясця робиш?
Певно, не обійшлося без тієї триклятої історії з трасою. Може, він зустрів когось. А може, вирішив забрати ті скарби. Я повернулася у фургончик і гарненько оглянула його речі. Малюнки, він теж їх забрав.
Принаймні міг би мене попередити.
Я написала сестрі. Не знаю, чи відправлю того листа.
11-та — Стівенсони.
3-тя — Макмаллоу.
5-та — Стенфорди.
Стенфорди не хочуть, щоб двоє їхніх доньок грали музику, написану євреями. Скарлатті був євреєм? Хіба ж я знаю. Треба спробувати вчити дівчат музиці євреїв потайки. Кошерна музика, ох-хо-хо.
Вони всі — телепні.
11:17 вечора.
23 травня 1923 року
Прийшла фонограма від «Стейнвей і сини». Вони звільнили Ультімо. Пришлють мені когось іншого. Питають, чи Ультімо забрав гроші? Чи майно фірми?
Ультімо, що сталося? Чому й слова мені не напишеш?
27 травня 1923 року
Для мене — ані рядочка, хоч я йому присвятила так багато своїх рядків. Ультімо, мені так подобалось, як ти торкався руками фортеп’яно, немов боявся зробити їм боляче. Ультімо, мені подобалось, як ти розповідав історії до половини. Ультімо, мені подобалось твоє ім’я і те, яким ти був, коли спав. Ультімо, мені подобалось, що ти говорив пошепки. Мені подобалось, що ти був до мене небайдужий.
І мені прикро за ту ніч.
Але що ми можемо вдіяти, якщо
Farewell,[11] мій друже.
Сьогодні, 27 травня 1923 року я припиняю вести цей щоденник, адже Ультімо більше ніколи не повернеться.
Єлизавета Селер, 21 рік.
Допоки ти не повернешся.
Італія, озеро Комо, 6 квітня 1939 року.
Шістнадцять років по тому
Я не йму віри. Чого лишень не виробляють у молодості. Після стількох років я перечитала свій щоденник. Те дівча, чи то справді я? Заледве себе впізнаю. Як же я могла вигадувати такі речі? Зараз у мене на таке просто не стане уяви. Скільки гарних якостей втрачається. Можливо, ті, від яких немає користі.
Найнеймовірніше — це мої витівки в тих родинах. Псувати, занапащувати родини. Як лишень мені таке спало на думку? Я ніколи не робила нічого подібного. Декого з них я й досі пам’ятаю. Ось, наприклад, Коули. Гарні були люди. Малий у них був справжнє бісеня і страшенно мені подобався. Рудий, веснянкуватий. Неначе зійшов із книжкових сторінок. Ще б пак, яке дияволятко! Щоразу, приходячи на урок, я приносила йому подаруночок. Це були дрібнички і цього я не вдавала. Трясця, яка ж я була бідна!
Я була лише мовчазною дівчинкою, у якої нікого не було. Згадуючи все це тепер, з висоти прожитих сорока років, я бачу себе малою і далекою дівчинкою, що помиляється на кожному кроці, але, незважаючи ні на що, почувається гордою дитиною, що з гарно зачесаним волоссям, вип’явши груди, простує вперед, часто навіть не знаючи, куди йти.
А пан Фарел, такий високий і вишуканий, пам’ятаєте? Безславний кінець я йому приготувала. Стояти зі спущеними штаньми на очах у зарюмсаної дружини.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без крові. Така історія», після закриття браузера.