Читати книгу - "Без крові. Така історія"

Він такого не заслуговував. Насправді, мені він запам’ятався шляхетним і чепурним. Йому був притаманний аристократизм справжнього американця. Звісно, я була закохана в нього. Чи мав він недобрі наміри, підвозячи мене додому? Хтозна. Я й дотепер пам’ятаю аромат його парфумів, коли він нахилився до мене в машині, перш ніж я вийшла, і поцілував у щічку. Зараз, маючи вже стільки років, я бачу в тому цілунку багато що. І недобрі наміри, звичайно, теж. Зараз, коли я вже відчула щемливий біль від того, що твої бажання надто юнацькі як на твій вік, я можу впізнати те саме відчуття в посмішці пана Фарела, яку він подарував мені, випускаючи з авто. Я навіть почувалася дещо розчарованою. Адже мені той цілунок здався батьківським цілунком, подарованим дочці. Я геть нічого не розуміла. Дивовижно, як ми доживаємо до зрілих років, ще не розуміючи нічого у тому, що таке справжнє життя, доросле життя.

Я писала для Ультімо, це я знаю напевне. Я навмисне забувала свого щоденника де лишень могла, а він читав і обережненько клав на місце. Ніколи мені нічого не казав. Але я знала, що він читав його. Ми були, неначе дві юні ув’язнені душі, що перебували у безглуздому засланні, і все, що нам лишалося, — це мріяти про те, чого ми не мали. Мрії. У нього була його дорога в безвісті, сповнена всіма тими поворотами, що він украв у світу. А я йому писала. Чи собі? Хтозна.

Ми були далекими від усього. Занадто далекими.

Лише тепер я розумію, що то було найкраще з усього, що я зробила за життя. Ті місяці, що я провела з Ультімо, розвозячи фортеп’яно. І вечори, коли я для нього писала. Часто я записувала історії, що почула від нього. Мені подобалось перетворювати його на героя роману, художню вигадку. Я хотіла упевнити його, що він — особливий, як ті, про кого читаєш у книжках, чи ті, про кого він читав у коміксах. Герой. Саме так, може, я хотіла, щоб він знав, що він був для мене героєм.

Хоч я ніколи в житті не наважуся йому про це сказати.

І ніколи не говорила. Навіть зараз, коли стала освіченою і доброзичливою, але на цьому все. Я оніміла в якусь давно забуту мить свого дівоцтва, а потім нічого більше не можна було вдіяти.

Писати — так, я писала багато. Але ж писання — це витончена форма мовчання.

Я поїхала звідти за тиждень, узявши квиток на потяг до Рима і приїхавши сюди. Аби знайти потрібне місце, мені знадобилося трохи часу, адже Ультімо завжди говорив плутано, коли йшлося про місцезнаходження. Мені сто разів кортіло повернутися назад, проте я все ж таки знайшла загублену в сільській місцевості стареньку будівлю. На її стінах ще виднівся затертий слід від напису: «Гараж Ліберо Паррі». Я розумію, що це безглуздя. Але які ж ми гарні люди, якщо ще здатні на таке безглуздя. Своєму чоловікові я сказала, що маю обов’язково відвідати те місце і зробити це наодинці. Він зрозумів. Можливо, я маю розповісти, що ми з Василієм Зарубіним дійсно побралися (Василій, кохання моє), я маю від нього двійко діточок і привілеї заміжньої і багатої жінки. У нас чудовий маєток у Римі, за п’яцца дель Джезу, а влітку ми їздимо на море на Мінорку, де ще дме вітер з океану. У нашому будинку повно картин, а от фортеп’яно немає жодного. Принаймні щодо цього я була чесною. Іноді я наспівую «Going back». Тихесенько.

Я щаслива жінка, така, якою і має бути будь-яка інша у сяйві мого блискучого віку. У мене вишукані слабкості і сповнені чарівності рубці. Я позбулася ілюзій щодо людської шляхетності, а тому навчилася цінувати їхнє неоціненне мистецтво уживатися з власною недосконалістю. Врешті, я ставлюся милосердно і до себе, і до інших. Тож я готова зустріти старість, наперед тішачись, що зможу доходити до крайнощів і робити дурниці. Якщо в зрілому віці ви отримали все, що бажали, тоді старість стає немов другим дитинством, і ви знову починаєте пустувати, тільки тепер поряд немає нікого, хто наказав би вам зупинитися.

Я щаслива жінка і, можливо, саме тому опинилася тут, перед потертим написом «Гараж». Клянуся, що вже багато років я не згадувала ані про Ультімо, ані про фортеп’яно, ані про уроки за десять центів. І щоденник цей зберігся лише тому, що я ніколи нічого не викидаю. Якщо я досі зберігаю квитки на недільний луна-парк, то як же я могла викинути цей щоденник? Та це вже в минулому, як і багато іншого. Я не знаю напевне, але мені здається, що те, що сталося, було ніби несподіваним усвідомленням власного минулого, яке прийшло одного дня на схилі віку. Спочатку це були віддалені, ледь освітлені фігури, і раптом вони наближаються до тебе, повнокровні, залляті світлом, неначе герої припізнілої вистави. І ти не можеш відігнати від себе відчуття, що їх конче необхідно прийняти, як запрошення чи як неочікуваних гостей, як

Я втомилася.

22:45.

Хочу зробити все так, як колись.

10:45 вечора.

Порожнє ліжко.

Я не лягаю спати не поївши. Я тепер ніколи не лягаю спати голодною.

Єлизавета.

Єлизавета — груди вип’яті вперед, волосся гарно зачесане.

Наступного дня

На будівлі був затертий напис «Гараж», а от хазяїнів більше не було. Одна гарна пані мені розповіла, що родина Паррі бозна-як давно переїхала до міста.

— Уже минуло років зо двадцять, — розповіла жінка. — А вам відомо щось про нещасний випадок? — спитала.

— Небагато, — відповіла я.

— Вони переїхали до міста, — сказала жінка насамкінець.

— Вони ж живі, чи не так? — спитала я.

Жінка лише плечима знизала.

Єдиною людиною, яку я могла ще знайти після стількох років, був Ультімів батько. Відверто кажучи, я не певна, що знов хочу зустріти Ультімо. Я тільки дуже хотіла дізнатися про нього більше. Може, я хотіла дізнатись більше про себе. Мені ніби захотілося побачити той світ, який бачив він. Торкнутися рукою тих речей, яких він торкався.

Я спитала, чи залишилося від них щось таке. Пані відповіла, що нічого не має, а потім кивнула в бік шляху. Там, одна коло одної, немов загородження, лежала купа старих покришок і вицвілої сірої гуми. Вона простяглася на кілька метрів уздовж дороги, а далі — пустка. Я підійшла і торкнулася рукою. «Ультімо», — прошепотіла. Хоч це було і не просто, та я могла б знайти в Удіне того священика. Мені подобалася думка