Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

Глава 22.3

***
Шофер веде машину за потрібною адресою, я ж витріщаюся в екран свого телефону. На фото Аврори. Відірвати погляд чомусь не можу, ще й посмішку погасити не вдається.

Сьогодні ввечері ми зустрінемося з кошеням. І я планую не випускати її з ліжка до завтра.

Позашляховик завмирає навпроти потрібного будинку, водій кілька разів натискає на сигнал.

Я ховаю телефон у кишеню, тру перенісся. Спати хочеться неймовірно, ще й з донькою Богданова няньчитися всю дорогу, але ж не відмовиш старому другу?

Нарешті хвіртка відкривається і з'являється Стас із валізою. Я тягнуся до ручки дверей, щоб вийти і привітатися, але різко завмираю, не вірячи своїм очам.

Міла та Аврора, тримаючись під руки і сміючись, виходять із двору і прямують до моєї машини.

Я моргаю кілька разів, вирішуючи що мені здалося.

Але ні: Аврора справді тут. Обіймає Стаса, щось каже Мілі. Мене наче штормом до берега прибило. Я намагаюся усвідомити якого біса відбувається, намагаюся знайти хоч якесь логічне пояснення тому, що Аврора тут, крім того, що саме вона є донькою мого друга. Дочка, яку я вже третій день трахаю у своїх думках, а до цього робив це в реальності.

Якщо він дізнається про це – можна забути про якісь партнерські відносини. Він закопає мене в тому самому лісі, де ми в дитинстві на деревах шпаківні прибивали.

Я важко справляюся зі своїми емоціями, щоб вийти нарешті з салону автомобіля і привітати Стаса і Мілу. Головне, щоб Аврора не підвела. Її батькові краще не знати, хто трахкв його дочку. Мій водій допомагає з валізою Стасу, Аврора залишається з мамою біля капота позашляховика, і вони одразу ж реагують на звук відкриття дверцят.

- Даміре, доброго ранку, - Вітає Міла і я киваю їй. Переводжу застережливий погляд на Аврору, помічаю подив у її очах, посмішка дуже швидко зникає з її губ. Кошеня догадлива дівчинка, одразу розуміє хто перед нею. Як і те, що не варто говорити батькам про наше знайомство.

Вона блідне. Вирячилася на мене, не відриваючи погляду.

- А дочка у вас справжня красуня. Вся в маму, - кажу бадьоро, намагаючись не реагувати на близькість дівчини, яку ще кілька хвилин тому подумки брав на столі у власній вітальні. – Я Дамір. Приємно познайомитися.

Простягаю руку перед завмерлою Авророю.

- А…Аврора, - вона торкається пальцями моєї руки, легенько стискає у вітальному жесті. Вся тремтить. Ми дивимося один одному в очі, не відриваючи погляду.

Я не перебільшую, вони з Мілою справді дуже схожі. Немов рідні сестри, але ніяк не мати та дочка.

- Даміре, дякую, що погодився підвезти Аврору, - до нас підходить Стас і ми різко відсторонюємося один від одного.

- Та нема за що, обіцяю що довезу вашу принцесу до міста цілою і неушкодженою.

Я спостерігаю за тим, як Аврора прощається з батьками, притримую дверцята для неї, пірнаю слідом у салон. Між нами напружена тиша, яку розбавляє лише тихе бурчання мотора.

Вона не наважується нічого сказати, я й сам не знаю з чого почати. Знаю лише одне – ми зі Стасом друзі, я його завжди поважав як людину, і він навряд чи зрадіє, дізнавшись новину про те, що я з його донькою сплю.Тому треба закінчувати це поки що не сталося трагедії.

- І що тепер? – тихо питає Аврора. Я повертаю до неї голову, помічаю в куточках очей застиглі сльози.

– Я відвезу тебе додому, як і обіцяв твоєму батькові.

Аврора дихає часто-часто, не витримує, схлипує.

- Ну, не плач, - я борюся з бажанням доторкнутися до дівчини та програю. Обіймаю її, притягаю до себе. Гладжу по волоссю. – Заспокойся. Ти ж розумієш, що рано чи пізно це все одно закінчилося б. Це навіть на краще. Ми не встигли прив'язатись один до одного і наробити непотрібних дурниць.

Але Аврорі мої аргументи зовсім не подобаються.

- Будь ласка, Даміре, давай просто нікому нічого не скажемо, - просить, підводячи на мене заплакані очі. Облизує пухкі губи і мені доводиться використати всю свою витримку, щоб не вп'ятися в них поцілунком.

Я не відповідаю, перебираю пальцями її волосся, прокручую в голові варіанти. Але як мені другові в очі після всього дивитись? Чорт, та я її малечею беззубою пам'ятаю! Знущання якесь.

- Зупини, - наказую водієві, коли ми виїжджаємо за місто. Навколо ліс, високі сосни, припорошені снігом. – Залиш нас самих.

Дверцята відчиняються, в салон проникає морозне повітря. Легкий грюкіт – і ми залишаємось одні, відгороджені від усього світу.

Аврора дихає уривчасто, навіть не уявляючи, як мені зараз важко вимовляти всі ці слова.

- Адже я з самого початку, Авроро, попереджав тебе, що не можу нічого обіцяти. Нечасті зустрічі, секс без зобов'язань – це мій максимум. Це дуже хріново, що ти виявилася ще й донькою Стаса. Ти розумієш, що буде, якщо він дізнається про наш зв'язок? У наших стосунків немає майбутнього, кошеня, і як би мені не хотілося, доведеться тебе відпустити.

- Не відпускай, - вона чіпляється пальцями в рукави мого пальто. – Чому у мене все так? Чому у мене не може бути нормальних стосунків? Я навіть в універі не змогла протриматись! Мене відрахували. І що мені тепер робити? Ти був єдиною людиною, яка могла відволікти мене від усього цього…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍