Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Практична педагогіка, Ксенія Демиденко

Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

147
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 182
Перейти на сторінку:

—    Та ну, яке помирати? Вам ще на випускному танцювати. І весілля оцього оболдуя теж пережити  варто. Скільки цікавого попереду. Поваляєтеся тут пару днів під наглядом лікарів, а потім додому. Вовка нехай з вами побуде, а я  за ліками змотаюсь.  Тут неподалік аптека, я бачила. 

Придбала усі необхідні ліки й цінники акуратно видалила, щоб не нервувати Тамару Гнатівну та не бентежити  Вовку. Заскочила в продуктовий, купила ряжанки з булочками – сподіватися на  лікарняний харч не варто було.
     О дев’ятій вечора нас з  Вовкою вигнали з відділення.  Коли ми вийшли  за ворота лікарні, Вовка благально  попросив:

—    Соня,  я розумію, що зі своїми проблемами дістав тебе… вас. А можна я у тебе… вас  переночую сьогодні? 

У моїй голові не те, що ураган, ціле торнадо пронеслося. Напевно,  це сум’яття  було надто легко прочитати на моєму обличчі, тому що Вовка швидко пояснив:

—    Я це… Я не можу вдома вночі, коли там немає  нікого. Така фобія. Це після  загибелі моїх батьків, - переді мною стояла доросла дитина й просила, скоріше - молила. Хіба можна було відмовити? І я погодилася. 

 Вова по-хазяйськи пошарив у холодильнику й нічого  їстівного не знайшов.

—    А чим ти харчуєшся, коли вилазиш з-за зошитів? Я тут нічого не бачу, навіть мишки, що з горя повісилася, - він відчинив  пустий холодильник, тримаючи  шматок запліснявілого  російського сиру й з докором  показуючи його мені.

—    На жаль, борщ закінчився от тільки сьогодні. І пельмені теж. Звідки ж я знала, що  ти у мене в гостях будеш? - печально констатувала факт, аж ніяк не здивувавшись його нахабності. Звикла! – Там є яйця на підвіконні, можна зробити яєчню, - запропонувала, але засумнівалася, що  трьох яєць вистачить для нас з Вовкою, - І в пенальчику гречки трохи лишилося…

—    Тоді живем! – він вигнав мене з кухні й чаклував там десь з півгодини, після чого покликав на пізню вечерю – гречаний суп з галушками.

—    Як смачно! – хвалила я приготоване Вовкою. Хоча  була рада будь-якій їжі. Зранку як поснідала, в обід дві сосиски в тісті купила в їдальні, швидко заштовхала в рота – і все. Увечері живіт трохи побурчав, нагадуючи, що його не погодували, але потім вирішив більше не набридати.

—    Я  люблю готувати, - зізнався юнак, насипаючи мені в миску добавку супу.

—    Рідкісне явище серед чоловічого населення. Бабуся навчила?

—    Ні. Вона мене весь час гнала з кухні. А мені подобається. Просто я їсти смачне люблю… А ти, я бачу, не особливо напружуєшся із жрачкою...

—    Ніколи, - пояснила я, аж ніяк не соромлячись своєї байдужості до кулінарії.

—    Класна відмазка, мама Соня. І що, зовсім не тягне щось смачненьке зварганить?

—    Ні, не тягне. Мені аби щось у рота закинути. Я їм, щоб жити, а не живу, щоб їсти. В одному фантастичному романі вичитала про майбутнє, де люди з’їли пігулку – й енергії на цілу добу вистачало. Скільки б часу звільнилося від цього готування, миття посуду, добування їжі…

—    Не хотів би я жити у такому майбутньому. Фу!  А як же піца? Котлетки по-київськи… Фарширована рибка, а?

—    Ти хочеш, щоб я слиною удавилася? Все, тему їжі  закрили, - реально почалося посилене слиновиділення.

—    Ага, все-таки не  по барабану, коли смачно! – спіймав мене на голому філософізмі Вовка. -  Соня, я найближчим часом гроші поверну, я знаю, багато пішло на ліки, хоч ти цінники й зідрала, - за мить він став серйозним, від колишнього підлітка не залишилось і сліду.

—    Як ти можеш?  Тамара Гнатівна мені не чужа людина. Це були не останні гроші, все гаразд. Тільки не здумай красти, чув?

—    Але ж ти  лаве на щось відкладала. На навчання?

—    Яке навчання? – мені стало не по собі. Як він дізнався про мою таємницю?

—    Та ладно. Я знаю, що ти на заочному навчаєшся. Бачив у тебе на столі контрольні з психології. Тільки наш клас доведи, не звалюй… будь ласка.

—    Не збиралася звалювати.  Ці гроші не на навчання. Я мала в кінці місяця сплатити за квартиру. Нічого, попрошу в батьків, - я  звикла не думати про гроші.

—    Я сказав віддам, значить віддам, - різко мовив  юнак.

—    Тільки май на увазі,   крадених грошей не візьму. Ти ж знаєш.

—    Ми крадемо лише  в багатіїв,  а вони самі крадуть, тому усе справедливо, - тепер він мені нагадував Робін Гуда. І  не тому, що крав у багатих, а допомагав бідним. Просто був брудним і патлатим. У мене ще зі школи  склався образ Робін Гуда – вправного  брудного патлатого дядька, що  шастає лісом і наривається на неприємності.

—    Я поки що помию посуд і застелю тобі на дивані, а ти – помийся, вода гаряча є. А то  мої таргани шарахатимуться від тебе.

—    У тебе є таргани?  Це  жах!

—    Та й мені не дуже  подобається. Шастають скрізь. Зранку біля умивальника на водопойку збираються. Купувала засоби, не зникають, - пожалілася на  неподобство.

—    А знаєш, чому? 

—    Якби знала, то вирішила б цю проблему.

—    Виводити цих монголо-татар  треба спільно з сусідами. А то ти виводиш, а  сусідські до тебе пруться. Не боїсь, зведу тобі тарганів. Завтра ж. Варене яйце плюс борна кислота – і ти ніколи не побачиш рудих потвор, - при цих словах Вова  стягнув з себе светра. Я очікувала, що під светром буде майка чи то на крайній випадок футболка. Ні, він носив светр на голе тіло. 

«Ух ти!» - пронеслося у мене в голові, коли я побачила його оголений торс. За хвилину  светр був вже зім’ятий і затиснутий в одній руці. Вова  поглянув на мене,  в його очах  промайнув лукавий  вогник. Трюком з роздяганням він  розраховував мене як мінімум  засмутити. І хоч я намагалася  не видати  своїх відчуттів, мені  коштувало це ой як дорого. Я впоралася з собою, адже давно навчилася заганяти почуття подалі від людського ока. Але коли Вовка почав розстібати пасок на джинсах,  в мене вирвалося:

—    Що ти робиш? 

—    Знімаю одяг.  Не буду ж я митися в одязі? А ви що подумали,  мама Соня? Що я маніяк і накинусь на вас  тут і зараз? – він навмисне наблизився  до мене майже впритул, його широкі груди  були у мене біля  обличчя. Уникаючи поглядів на його сильні й треновані м’язи, я задрала голову й спробувала  зазирнути йому прямо  в очі. Там була посмішка й глузування.

1 ... 57 58 59 ... 182
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Практична педагогіка, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"