Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

—    А ви сподівалися? – вимовив він хриплувато, а питання  прозвучало,  як солодкий  шепіт.

—    Ти що, здурів? Це тобі приснилося, –  фиркнула я,  відштовхнула його й пішла мити  тарілки на кухню. – Іще  щось подібне викинеш – виставлю за двері, - я намагалася говорити впевнено, але у  самої серце шалено смикалося, немов ось-ось вискочить.  Мені було байдуже, в які ігри грає Вова, а свою реакцію списала  на його схожість з Максом. Що б не придумав Вова, я не мала ніякого бажання поступатися йому, а тим більше боятися. Ще в інституті я чітко засвоїла, що найбільшою помилкою будь-якого претендента на роль лідера стає найменший натяк на страх перед тими, кого  він хоче вести за собою.

—    Ну-ну, справжня училка, - нарешті вимовив він. Погляд і вираз обличчя стали нейтральними, пил улігся. – У вас завжди й на все є готові відповіді.

—    Не на все,- чесно відповіла я.

—    Майже на все. Я у ванну, можна? – з цими словами він розвернувся й вийшов.

—    Не можна, а  потрібно. Скоро зі скунсом будеш  конкурувати… Шалопай! - це я вже для себе говорила, бо Вовка  відкрутив  воду й нічого з цього не чув. І слава Богу, що не чув. Надто багато критики на нього  сипалося останнім часом саме від мене.

Як тільки вода зашуміла у ванній, моя  напруга зникла. Але образ оголеного до поясу Вовки не зник. В якійсь мірі я була здивована  своєю реакцією на цього хлопчика.   Не тому, що він учень, а я – вчителька, йому сімнадцять, а мені – двадцять три.  Причина була в іншому – я взагалі після  Макса вперше відреагувала так на  особину чоловічої статі.

Хоча й був однокласник Ромка, мій  фізіологічно перший чоловік, який скористався тим, що я трохи випила й на випускному зробив жінкою. Після зустрічей з ним  у мене завжди залишалося відчуття, що письменники з усіма поетами світу сильно перебільшили  радість фізичної близькості. Після  Ромки   був Костя, який по п’ятам ходив і просив, щоб я стала його дружиною.  Як один, так й інший вважали, що я мала змінитися, що мене треба виховувати під їхні канони й стандарти.  От страшенно недосконала я особистість на їхню думку була. А в собі вони нічого змінювати не збиралися, хоча там роботи було непочатий край. 

  Моє уявлення про щастя було зовсім іншим. Мене методично налаштовували батьки, що  мій  обранець  має бути статечним чоловіком, старшим за мене як мінімум на десять років, незалежним і поважним. Спілкування з Максом підтвердило цю теорію. Сама ж я мріяла  не стільки про кохання-пристрасть, яка б зносила дах і дарувала відчуття нереальності, скільки про  чудову міцну дружбу з партнером, якому б довіряла й була б, як за кам’яною надійною стіною. В чоловікові я хотіла бачити батька.  Якогось почуття до сімнадцятирічного я навіть гіпотетично уявити не могла. Та й не хотіла. 

За пів години  Вова  вийшов з ванної з блакитним рушником на голові й білим на стегнах. Це був фініш! Він помітив мій рум’янець на щоках, тому вирішив пояснити:

—    Вибач, я знайшов тільки ці  рушники  там на поличці. Джинси замочилися випадково, тому  повісив на змійовик, до завтра висохнуть.

  Я вирішила, що краще йому запропонувати  мій великий рожевий халат, аніж він буде ходити по кімнаті напівголий. Вова халат надів, покрутився біля дзеркала, поіронізував, що йому  страшенно  пасує  рожевий колір, колір справжніх  чоловіків, а потім  сам  розклав диван, застелив білизною й прямо в халаті заліз під ковдру.

—    Ти можеш спати, а мені ще зошити перевірити треба. Я будильник поставлю, не переживай, не проспимо.

—    Я на новому місці погано засинаю, - зізнався по-дитячому.

—    Диван не дуже зручний, але іншого місця немає, пробач. Є розкладачка, але, боюсь, тобі буде замала. Та й вона трохи зламана.

—    Я міг би й коло тебе прилягти, - майже пошепки мовив Вова, але я вже  була готова до таких його закидонів, тому, проходячи поруч з диваном,  легенько хвицьнула жартівника  рушником. Він засміявся.

—    Чого ти добиваєшся, Титаренко? Ти вже, як на мене, всіх дєвок  пере…., - я обірвала  репліку, згадавши, що  я все ж вчителька й маю висловлюватися  культурно.

—    Перетрахав, - різко продовжив обірвану репліку Вова. - Продовжуйте, не соромтеся.  Не всіх. Дєвки –це не прикольно. З ними скучно. Нічого не знають, не вміють. Інша справа - жінки з досвідом….

—    Значить тобі досвіду бракує. Ну-ну. А до мене чого чіпляєшся? Досвід шукаєш чи для приколу? – я хотіла визначитись раз і назавжди.

—    Подобається, як тушуєтеся. Все, не буду. Точно більше не буду, - тихо й серйозно   відповів юнак. –  А взагалі ви дуже вродлива жінка.

—    Є й гарніші, - відкинула я комплімент.

—    Соня Костянтинівна, а ви щасливі? – спитав Вовка.

—    Коли як. Для повного щастя людині завжди чогось не вистачає, - я   нервово витягла  з пакета два стоси зошитів, які потрібно було перевірити до  завтрашніх уроків.  Залишалося знайти ручку з червоною пастою у моїй невеличкій сумочці, але  ручка ніяк не знаходилася.

—    Вам не вистачає кавалера. Я не бачив біля вас  бой-френда....

—    Тому що його  немає, - сказала правду.

—    А Лєнці ви лапшали про мужика, за якого збираєтесь  заміж? - далі цікавився Вова.

—    Та ні, не брехала.  Є у мене друг дитинства. Чудова людина. Батьки дуже хочуть, щоб ми з ним одружилися...

—    Ну й в чому  ступор? Не подобається? Заведіть іншого.

—    Що значить «заведіть»? Це тобі не хом’ячок, і не кішка чи собака. Це жива людина з живими почуттями. 

—    У вас, напевно, багато було мужиків? - він повернувся до мене обличчям, приготувавшись  слухати цікаве.

—    Лягай спати, Казанова. Про своїх кавалерів я тобі не стану розказувати. Мені ще зошити  перевіряти. Тобі завтра до бабусі в лікарню. Докупиш ліків і чогось смачного, що  Тамара Гнатівна любить. А мені на роботу, забіжу після чотирьох до неї, - перевела я тему.

—    Ти мене звільняєш від школи? Ух-ти, як підвезло !  А довідка?