Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Розділ 19

На наступному рівні, доки інші підтягувалися, ми вже відшукали потрібного ліда, кинувшись до нього. Вибивши наступну сферу, я зауважив, що гравців побільшало. Втім, попри те, що всі вони були зайняті винищенням істот, я помітив декілька поглядів у наш бік. Таки нас тепер триматимуть в полі зору. Ефекту несподіванки для них тепер точно вже не буде, як на першому рівні.

— Тут буде важче, — сказав Владу, щойно він розправився ще з кількома лідами. Так, масові вбивства у щиті та з люттю, то вибухова суміш у його арсеналі. — Тепер нас пильнуватимуть.

Влад озирнувся, а я слідом. більше гравців не додавалося, отже, інші не вклалися у відведений час, а частину 

— На щастя, ще не всі це зрозуміли, — кинув він і кинувся до наступного ліда.

Доки ми знищували істот, здавалося, що ще ніколи я не бачив таких запеклих боїв, в яких не було часу навіть перепочити. Звуки мечів, сокир та всіляких пострілів перемішувалися із постійним дзенькотом коїнів, що розсипалися навкруги. Якісь з мобів, якісь з самих гравців, які виявилися слабкими для таких противників. Мабуть, це той випадок, коли потрапивши до акул, ти залишаєшся лише харчем для них, а не стаєш хижаком. Подекуди геть з верхнього ярусу падали коїни. Навіть вагався уявляти, що відбувалося там, бо різня внизу була напрочуд кровожерливою. Не варто було й намагатися щось зрозуміти серед усіх тим спалахів та хаосу, інакше досить легко можна буде стати наступним — втративши пильність.

Щойно двері прочинилися, ми знову миттєво прослизнули всередину, доки ті пасли задніх, усуваючи перепони. Втім, на наступному рівні стало веселіше. Ліди стали міцнішими, оскільки носія ми били досить довго, відносно до попередніх двох. Мало б тішити, що учасників знову поменшало, але й тепер нас ще легше було вирахувати. не думаю, що хтось із присутніх бажав бути дурнем. Втім, чомусь я досі був впевненим, що саме така кількість гравців була продумана системою. До останнього рівня дійдуть не всі саме завдяки тому, що вони повбивають один одного. Згодом навіть здалося, що дехто з присутніх намагалися просто набити коїнів. Осліплені їхньою кількістю та жадобою назбирати більше, вони геть забували за те, що й з них воно все випаде. Або ж, припускав я, хтось з них вирішив важку роботу залишити іншим, щоб вже на останніх рівнях отримати все… Ось ця ймовірність мене напружувала, але я не міг відвертати на це своєї уваги — моя ціль лише вперед, а там буде видно.

Дійшовши до восьмого рівня, ми таки видихнули з полегшенням, ледь встигнувши застрибнути в ліфт. Ліди вище здавалися нездоланними, та й добряче почали пробивати захист. На щастя, щит Влада рятував його, а заразом і мене. Помітив, що навіть кілька аватарів із чималим досвідом впали в бою з ними. Тому тим, що ми досі залишалися живими, завдячували саме Еміксу, якого так бракувало особливо тепер.

— Здається, я побачив знайомого аватара, — видихнув Влад, перевівши подих.

— Тобто? Коли вже встиг?

— Завести знайомих окрім тебе? — всміхнувся він.

— Як варіант, — сказав стримано і вийшов на новий рівень, щойно відчинилися двері.

— Ну я тобі ніби розповідав, про тих, з ким ходив на кач, поки тебе не було. Але Міноса я точно впізнав. І він мене також. 

— Сподіваюсь, вони не сильно ображені на тебе, що ти їх кинув? — всміхнувся, мигцем оцінивши задоволену пику Влада.

— Та ж я не присягав їм на довічну вірність, як тобі! — зареготав він і знову пустив в дію лють кидаючись на кількох лідів.

— Обережніше, тут вони ще сильніші! — крикнув йому в спину, на що Влад лише відхрестився байдужим: «Ага».

Доки ми били носія, помітив як з ліфта майже вискочили декілька аватарів, над якими досі поновлювалося здоров’я, активно стрибаючи зеленими числами. Що було на тому рівні навіть не хочу уявляти, але система нас явно оберігала, попри запевнення, що Емікса не буде. Чомусь хотілося вірити в це диво навіть тут.

— Он той здоровило, що зліва, — промовив Влад, добиваючи моба, — Мінос.

Таки здоровий, як і Владів аватар. Хоча поряд з ним був не менший рукопашник. Стрілок теж був неподалік… Отже, вони троє в паті. Троє проти двох… Ех, ну спробуймо. Принаймні чомусь на їхніх пиках викарбувано, що ця сутичка таки відбудеться. Поки що, доки навколо було чимало лідів, я почувався захищеним, а за подальшу долю чомусь намагався не думати. Не те щоб я боявся… Хоча так — я боявся впасти у нашій сутичці та провалити місію. 

Коли до всіх присутніх доєднався ще один аватар, я розгубився і напружився одночасно. Дівчина в каптурі з двома блискучими самурайськими мечами: один із довгим лезом, а інший на половину меншим. Втім, дівоча постать в темно-синьому костюмі виглядала досить лячно, особливо, коли подекуди проскакували ледь помітні темні іскри. На обох руках вона мала наруччя, які палали подібно люті у Владового аватара. Чесно кажучи я чув про таких аватарів, але не думав, що колись побачу його в дії. Практично такі класи вважалися елітними, обирати які можна було за чималу оплату. Та й рідко хто обирав його, через надмірні вимоги до його власника. А відвалити купу грошей за те, з чим не зможеш справитися… Ну таке собі задоволення. Або ж просто я не розумів  цього через те, що в мене геть близько тих грошей не було.

Та коли я усвідомив, що нас тут залишалося не так вже й багато, троє з яких постійно скоса дивилися в наш бік, хвилювання посилилось. Ще й дівчина розкидала аватарів на рівні з мобами, немов для неї не існувало перешкод. Словом, просто уникнути сутички втечею на вищий рівень вже не вдасться, бо далі виходу не буде. А двадцятеро досить сильних аватарів проти двох — мало втішало кінцевим результатом. Тому залишалося лише перезирнутися із Владом і налаштуватися на бій. Озирнувшись відмітив, що прохід чомусь не відчинився. Було дивно, але сприйняв це як хоч якусь надію, що жоден з них не прокрадеться до останнього носія за сферою. Хай навіть просто знищити її, аби не дісталося нікому. Не здивувався б.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍