Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

«А відмовитись я, власне, можу?..» – натягнуто всміхнулася я.

«Навряд», – підказала обачність.

– Я була б дуже рада такій чудовій можливості.

– Прекрасно! – зраділа вона. – Тоді вирушаймо?

«Уже?! – закліпала я. – Оце сиділи вони, сиділи… милувались річковими пейзажами… А щойно мене побачили – так одразу й вирушаймо? Що вона замислила, хай йому грець?!»

– Вирушаймо, – видавила я.

Старовинна будівля невідомого стилю ховалася за мальовничим плющем і манила своєю незвіданістю. Білосніжні колони поблискували на сонці, одні таємничі жерці, що тінями ковзали між скульптур, вдавали, що знають, як тим колонам вдалося зберегти білосніжність.

– Храм Адвельмера, символ чистоти, – оголосила Мадлен, служниця Аннети Сандоваль. Вона була рекомендована, як найкращий знавець селестійських традицій. – Селестійці вірять, що це місце відбілює найчорнішу із душ, і приходять сюди, аби очистити сумління.

– Справді? І що – допомагає?

Мадлен замислено хмикнула.

– Не знаю. Але білосніжніших колон, ніж тут, я дійсно не бачила!

«Відбілюють щосуботи, – зробила я висновок. – А може, ще й вівторками…»

– А це видніється обеліск Мінарільта, символ наполегливості та непохитної волі… – продовжувала провідниця, і так проминув цілий день.

Повз нас пропливали чарівні краєвиди та старовинні пам’ятки, часом і намісниця вставляла своє слово, вказувала аристократичною рукою та приправляла новими легендами. Признаюсь, говорити вона вміла! Рівно так само як чарівливо усміхатися, чи захоплювати кожним порухом та полиском своїм…

Але я була насторожі та не давала ввести себе в оману — люди зі скам’янілим серцем байдужі до всіх, окрім тих, кому можна помститись.

Цілком несподівано сонце торкнулося обрію, і вечір вступив у права. Сеньйора Сандоваль наказала ставати табором, і поки ми з нею вечеряли, слуги лаштували шатра.

По тому я спробувала розібратися зі вмістом моїх сумок після вимушеного купання. Отже, харчі стали органічним добривом в лісі… А одяг я розвісила по всіляких гілочках, сподіваючись, що до завтра станеться диво, і він стане придатним до використання. Сукня, позичена сеньйорою Сандоваль, була дуже гарною… Але в’язень, якого одягнули в таку сукню, мав би менше можливостей втекти, аніж той, якого скували кількома ланцюгами та причепили тонну гирю!

Побажавши одна одній доброї ночі, ми розійшлися по шатрах. Дивуюсь із незрозумілої завбачливості, але справи були такі: усі сплять у звичайних наметах, намісниця – у королівському пурпуровому, а я – у ніжно-рожевому (нібито офіційний колір для шанованих гостей). Де вони дістали те чудо і скільки таких екземплярів возять – залишається загадкою.

«Відчуваю себе п’ятирічною дівчинкою, – подумала я, зайшовши всередину. – Краще було б синє. Чи блакитне. Чи зелене… А ще краще чорне – щоб менше просвітлювало, чим я тут займаюсь!»

Однак інтер’єр виявився першокласним: несподівано шикарне ложе та купа подушок, скриня для одягу і навіть якась подоба дамського столика з усім необхідним приладдям. Одне неясно: це ж скільки треба возів, щоб постійно це з собою тягати?..

А проте, вишуканість подушок аж ніяк не сприяла швидшому засинанню. Голова навідріз відмовлялась вимикатись і постійно щось думала: «А чи не втекти просто зараз? Така чудова нагода — усі сплять… А якщо вона виставила охорону? А якщо вони тільки й чекають, коли я висунусь із шатра?..»

Аж раптом долинув перестук копит.

«Ну, і кому це не спиться в такий пізній час? – обурилась я. – Мало того, що й так заснути не можу, так вони ще й нагнітають…»

Так, стоп. Підозріла особа із мстивими намірами – і нічні візитери???

«Чує моє серденько, зараз якась розніжена сеньйорита вибереться на прогулянку під зорями!» – вирішила я та визирнула з шатра.

Зірок не було. Зате була підозріла темна особа в плащі, яка зістрибнула з коня і направилась у бік сеньйориного шатра.

«Ти диви! Та нам же по дорозі!» – максимально щиро здивувалась я та оглянула периметр.

А по периметру стояла купа небажаних персон… Наприклад, ця п’яна особа з алебардою. От нащо вона нам? Вона ж, як нас побачить, таку бучу здійме… а я ще потім винна буду, що сеньйора муситиме покарати його за п’янство! Ну, от нащо?..

Але п’яна особа з алебардою саме відкорковувала нову пляшку (чисто мученицьки відкорковувала), тож на вишукану повзучу сеньйориту ніхто не звернув уваги.

«Підслуховувати — це, звісно, дуже погано, – подумала я, – але дуже корисно!»

І щойно я нашорошила вуха, як одразу почула розмову:

– … так, шановний сеньйор Жерар, як завжди, виправдовує довіру. Справу помалу готують, і ніхто нічого не підозрює, – твердив незнайомий голос.

«Жерар? – здригнулась я. – Мені почулось, чи вони про начальника королівських охоронців Кеталю?»

– Це добре, – відповіла сеньйора. – Ти тільки до Андерталю заїжджав?