Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

культури і демократичне у Франції або, точніше, про культурний снобізм, який, принаймні з ХVІІІ століття, є найбільшою прикметою французького життя, так само, як його реверс чи антипод, антикультурний снобізм є очевидним в ситуації англійців.

У кожному разі, немає сумніву, що якби родина Берлінів, замість шукати притулку у Великій Британії, емігрувала в Париж, смерть Ісаї Берліна 1997 року у 88-річному віці потягла б за собою поховальні феєрверки, трубіння некрологів — як ті, до яких спричинилися кончини Сартра чи Фуко. Натомість на своїй названій батьківщині сер Ісая Берлін був похований зі скромністю, з якою жив і писав у монастирському усамітненні Оксфорда, університету, якому він віддав усе своє життя.

Хоча він був надзвичайним есеїстом і мислителем, його твори, одні з найчудовіших і заохотливих з політичного й інтелектуального погляду, поза англомовним світом читали мало. Але у цьому, без сумніву, хвороблива скромність Берліна — єдиного відомого мені письменника великого таланту, який, здається, був абсолютно позбавлений марнославства, на яке страждають йому подібні, і цілком серйозно вважав, що його праці в царині філософії, історії та критики є просто чимось принагідним і не мають великого значення, — завинила так само, як схильність до закритості, сидіння в катакомбах, англійської академії. Проте цей скромний і добродушний носатий професор із сяючою лисиною був надзвичайно мудрий. Він невимушено почувався в дюжині мов: від російської до івриту, від німецької до англійської і основних романських мов, і в таких несхожих дисциплінах і науках як філософія, історія, література, природничі науки, музика. Його міркування щодо всього цього були оригінальними, і на всі ці теми він писав глибоко, вишукано й абсолютно ясно.

Крім того, що скромний і мудрий, він був великим лібералом. Це, ясна річ, сповнює гордістю тих з нас, хто думає, що ліберальна доктрина є символом ліберальної культури — культури толерантності, плюралізму, людських прав, суверенності індивіда і законності, — флагманом цивілізації. Кажучи це, треба додати, що серед багатьох течій мислення, які можуть бути означені як «ліберальні», Ісая Берлін аж ніяк не погоджувався з тими, хто, як Фрідріх фон Гаєк чи Людвіг фон Мізес, вбачають у вільному ринку гарантію прогресу — не лише економічного, але також політичного і культурного, систему, яка може краще гармонізувати майже нескінчене розмаїття людських сподівань та амбіцій в межах порядку, який захистить свободу. Ісая Берлін завжди таїв у душі соціал-демократичні сумніви щодо laissez faire[99] і за кілька тижнів до смерті знову заявив про них у чудовому інтерв’ю — такому собі заповіті, — яке дав Стівену Луксу, повторивши, що не може без певного занепокоєння обстоювати необмежену економічну свободу, «яка заповнила дітьми вугільні шахти».

Лібералізм Ісаї Берліна полягав передусім в його толерантності, в постійних зусиллях збагнути ідеологічного супротивника, чиї доводи і аргументи він намагався зрозуміти і пояснити з надмірною сумлінністю, яка бентежила його колег. Як такий непідкупний поборник демократичної системи, такий ворожий будь-якій формі колективізму, міг написати одну з найбезсторонніших розвідок про Маркса? А ще цей великий ворог нетерпимості міг написати найкращий сучасний есей про Жозефа де Местра і витоки фашизму. А його неприйняття націоналізму не завадило, а радше спонукало його із ревністю, яку можна назвати любовною, вивчати праці преподобного Гердера, стовпа регіонального, антиуніверсального бачення історії.

Пояснення було простим, і воно повністю описує Берліна. Задля інтелектуальної вправи, казав він, «нудно читати союзників, тих, чиї погляди збігаються з нашими. Цікавіше читати ворога, який випробовує міцність наших бастіонів. Що насправді мене завжди цікавило, то це з’ясовувати, де слабе місце, які вади і помилки є в ідеях, в які я вірю. Для чого? Аби їх поправити чи відмовитись від них». Хто читав твори Ісаї Берліна, знає, що в цих твердженнях немає жодної пози, що його ідеї завжди відшліфовувалися і збагачувалися завдяки зіставленню їх з ідеями супротивників.

Його інтелектуальна робота, багата і рясна, зосереджена в есеях і статтях, лекціях і рецензіях, уникла великих узагальнень, амбіційних цілісних праць, довгострокових проектів. Це не було зумовлене, як підкреслює Ігнатьєв, розкиданістю і численними обов’язками: як і в Борхеса, його виключним покликанням були стислість, менший формат, короткий жанр. У вісімдесяті роки, наче для того, щоб показати, що критики, які докоряли йому за те, що він не взявся за твір широких тематичних горизонтів, помилялися, Берлін вирішив розширити свої лекції 1965 року про витоки романтизму (вони були посмертно опубліковані під назвою «The Roots of Romanticism») і багато місяців систематично працював у Британській бібліотеці, заповнюючи сотні карточок. Та зрештою він це облишив: масштабні проекти — це було не його. Йому бракувало амбіції, безмежної віри в самого себе, краплі одержимості та фанатизму, яких вимагають шедеври. Короткий есей більше пасував до його скромності, скептичного ставлення до самого себе, цілковитої відсутності прагнення здаватися генієм чи мудрецем, до його переконання, що зроблене ним — це абищиця у блискотливому феєрверку світових ідей.

Звісно, то була неправда. Бо цей вроджений есеїст — те саме можна було б сказати про ще одного великого ліберала, Хосе Ортеґу-і-Ґассета — у своїх відносно коротких текстах інтерпретації й нового прочитання великих філософів, істориків чи письменників класичної і модерної Європи, залишив magnum opus для культури нашого часу і для ліберальних ідей. І серед лібералів він, поруч з Ортеґою-і-Ґассетом, був найкращим прозаїком. Його стиль був таким же ясним і захопливим, як у Стендаля, ще одного різножанрового письменника, який не писав, а диктував свої тексти, багатство і жвавість його ідей, цитат і прикладів, яскравість та вишуканість, з якими він викладає свої міркування, роблять його есеї захопливими, як романи, наділені заразливим гуманізмом.

Серед авторів, яких я прочитав за останні тридцять років, Ісая Берлін є одним із тих, хто мене найбільше вразив. Його філософські, історичні й політичні судження завжди здавалися мені роз’яснювальними, суголосними з моїми. Утім, я думаю, що хоча мало хто в наші дні так проникливо, як він, бачив, що таке життя — життя індивіда в суспільстві, життя суспільств у часі, вплив ідей на повсякденний досвід — є цілий людський вимір, який не проглядається, чи нишком прозирає, в його баченні: той вимір, який краще, ніж будь-хто, описав Жорж Батай. Той світ ірраціонального, яке лежить в основі й іноді затьмарює і вбиває розум: світ підсвідомого, яке в неконтрольованих дозах, які важко виявити, просочує, спрямовує й іноді підкорює собі свідомість; світ темних інстинктів, які зненацька виникають невідомо-як, щоб змагатися з ідеями і часто заміняти їх як пружини дії і навіть руйнувати те, що ті будують.

Нема нічого більш далекого від чистого, спокійного, гармонійного, ясного і здорового