Читати книгу - "Ти моє світло, Кеті Рід"

Довге русяве волосся розсипалося по плечах. Я кілька разів провів по ньому руками, пригладжуючи пасма, що стирчали після сну. Зібрав у долоню, ігноруючи непрохані думки. Наприклад, як приємно було б поцілувати ніжну шию, що знову відкрилася погляду. Почути тихе зітхання.

Долоні Ксюші стислися в кулаки на колінах.

Не в силах стриматися, я схилився ближче і залишив ледь відчутний натяк на поцілунок під вушком. По її шкірі пронеслися мурашки. Я хотів зробити набагато більше, але знав, що якщо дозволю собі, Ксюша знову втече. Я не збирався так ризикувати, тому змусив себе відсунутися і обережно зав’язати хустку.

Повернувшись, Ксюша кілька секунд просто дивилася на мене.

– Дякую, – врешті-решт тихо сказала вона.

Мене тягнуло вперед з непереборною силою. Так, ніби вона була планетою, а я – її супутником. Інші зірки й галактики лишалися десь настільки далеко, що про них легко було забути. Зараз існували лише ми.

Помітивши, що я нахиляюся, її очі розширилися.

– Мені пора, – випалила Ксюша, схопившись на ноги.

Я хмикнув, але кивнув і теж підвівся. Не чекаючи відповіді, вона рушила в передпокій. Поки вона збиралася, я вже встиг вимкнути проектор, зібрати ноутбук і одягнутися. З квартири Дена ми вийшли разом.

– Я тебе проведу, – сказав я, поки ми спускалися ліфтом.

– Я поїду на маршрутці, – похитала головою вона.

Зітхнувши, я поплівся за нею на зупинку. Невдовзі ми вже йшли їхньою з дівчатами вулицею, а Ксюша почала поводитися дивно. Вона постійно озиралася на перехожих, а іноді й назад. Потім, на розі будинку, схопила мене за рукав куртки, зупиняючи.

– Давай попрощаємося тут.

Я підняв брови, і вона пояснила:

– Щоб дівчата не побачили.

Щось неприємне заворушилося всередині мене. Я нахмурився.

– Як довго ми будемо приховувати від друзів наші стосунки?

Ксюша насупилася у відповідь.

– А які між нами стосунки? – наче кидаючи виклик, спитала вона.

Я промовчав, не знаючи, що відповісти. Вона кивнула.

– Отож.

Підступивши ближче, Ксюша підняла голову і торкнулася губами моєї щоки. Я прикрив очі, насолоджуючись новими для мене відчуттями, а вона тим часом повільно відсторонилася. Коли я відкрив очі, вона вже бігла додому, немов боялася, що я поженуся слідом.

Повернувшись додому, я відклав підготовку до завтрашніх занять на потім. Замість цього я знайшов дораму, яку дивився з Ксюшею, і ввімкнув першу серію. Хотілося зрозуміти, чому вона так любить саме цей жанр. Що в ньому такого, що вона надає йому перевагу серед інших серіалів і фільмів?

Я якраз переглядав перший романтичний момент, коли двері моєї кімнати без стуку відчинилися. Зупинивши серію, я сердито розвернувся на стільці.

– Я ж казав, щоб ви стукали... – урвавшись, я підняв брови. – Що ти тут робиш?

– І тобі привіт, – всміхнувся Ден, прослизаючи до кімнати і зачиняючи за собою двері.

Він виглядав схвильованим і веселим, як завжди, коли задумував щось божевільне.

– Я за ключами від квартири і машини, – пояснив він, плюхнувшись на моє ліжко. – Мене впустила твоя мама. Ти ж знаєш, вона мене обожнює.

Я хмикнув, але промовчав. Мало кому не подобався Денис, та мою матір цікавили виключно його батьки і їхні зв’язки.

Поки я потягнувся за рюкзаком, друг раптом схопився на ноги і підскочив до мене.

– Що це ти дивишся? Невже Ксюша підсадила тебе на корейських красунчиків?

Я закотив очі й кинув йому дві зв’язки ключів, які Ден спіймав на льоту.

– Звісно, ні.

Він примружився так, наче про щось здогадався.

– Поїдеш зі мною в клуб?

Коли я похитав головою, він хмикнув, але наполягати не став.

Вночі я вкотре обдумував загадку, яку ніяк не міг розгадати. Батька Ксюші.

Вона сама, очевидно, ніколи не розкаже мені правду. Її сестра теж. Тому в понеділок я перейшов до останньої доступної тактики.

Постукавши до приймальні ректора, я відчинив двері.

– Доброго ранку. Можна?

– Максиме? – здивовано обернулася до мене секретарка – невисока жінка з лагідними очима. Вона саме поливала орхідеї на підвіконні, коли я зазирнув. – Так, заходь.

Причинивши за собою двері, я наблизився до її стола. Він, як завжди, був завалений купою документів, записок з нагадуваннями й іншими папірцями. В кутку стояв простий картонний календар.

– Хіба тобі не треба йти на першу пару? - спитала вона, сівши за стіл.

Я опустився на стілець навпроти, щоб бути з нею на одному рівні, і ввічливо посміхнувся. До пари лишалося п’ятнадцять хвилин. Мало вистачити.

– У мене невелике завдання.

– Я слухаю, – здивовано озвалась вона.