Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

лежала біля тарілки, й вона обтерла губи.

— А це я заберу з собою, — сказав він, ховаючи слоїк назад до кишені й забираючи тацю. Вона торкнула його за лікоть, і він зупинився.

— Дякую.

— Не треба, — відповів він. — Я мусив би пояснити тобі усе раніше, але я боягуз.

Коли він пішов, вона вляглася на подушки і дозволила сонливості взяти гору. Пізніше — наскільки, вона не знала, — почула шарудіння одягу і встала. В ногах її ліжка стояла Рут Дойл, утупивши погляд у підлогу.

Тільки це була не Рут, а лиш спогад про неї. Примара? Не зовсім. Ноемі збагнула, що те, що вона бачила, той голос, що наказував їй розплющити очі, був свідомістю Рут, котра досі перебувала в Сутіні, у тріщинах поцвілих стін. Там, напевне, є й інші свідомості, крупинки особистостей, сховані під шпалерами, проте не було серед них настільки цілісної, відчутної, як Рут. Окрім, либонь, тієї золотої прояви, яку годі навіть назвати особистістю. Вона зовсім не нагадувала людину. Не те що Рут.

— Ти мене чуєш? — озвалась Ноемі. — Чи тільки повторюєш одне і те ж, як стара платівка?

Вона зовсім не боялася дівчини, якою скористалися й забули. Її присутність не лякала, хіба що злегка бентежила.

— Я не шкодую, — промовила Рут.

— Мене звуть Ноемі. Я вже бачила тебе, але не впевнена, що ти мене розумієш.

— Я не шкодую.

Ноемі вже й не сподівалася, що дівчина скаже щось більше, одначе та зненацька підняла голову і зазирнула їй у вічі:

— Мати не захистить тебе — не може. Тебе ніхто не захистить.

«Мати померла. Ти сама вбила її», — подумала Ноемі, але вирішила не нагадувати про це тій, котра давним-давно лежала в землі мертва. Простягнула руку і торкнула дівчину за плече. На дотик Рут була цілком реальна.

— Ти мусиш убити його, інакше він нізащо тебе не відпустить. Це була моя помилка, я зробила все неправильно, — похитала головою вона.

— А як треба було вчинити? — спитала Ноемі.

— Я зробила все неправильно. Він бог! Він бог!

Дівчина зайшлася плачем, обома руками затулила рота й захиталася туди-сюди. Ноемі хотіла обійняти її, але Рут звалилась на підлогу і скрутилась там калачиком, все ще затуляючись руками. Ноемі присіла біля неї.

— Не плач, Рут, — сказала, але тіло дівчини вмить посіріло, обличчя і руки взялися білими плямами цвілі, щоками покотилися чорні сльози, а з носа і рота потекла чорна жовч.

Хрипко завиваючи, Рут стала роздирати власне обличчя. Ноемі відштовхнулась від неї, вдарившись об ліжко. Дівчина звивалась на підлозі, деручи нігтями дошки, вганяючи скалки в долоні.

Від жаху Ноемі зціпила зуби й була вже ладна закричати, аж раптом згадала слова — свою мантру.

— Розплющ очі, — промовила вона до себе.

Так і зробила. Розплющила очі серед темної кімнати. Вона була сама. За вікном знову дощило. Піднялася з ліжка і розсунула штори. Вдалині невпинно гриміло. Де її браслет — оберіг від лихого ока? Втім, зараз він їй не зарадить. Знайшла у шухлядці сигарети і запальничку. Хоч їх ніхто не забрав.

Клацнула запальничкою, подивилася якийсь час на полум’я, тоді закрила і повернула в шухляду.

22

Френсіс повернувся вранці, дав їй ще ложку зілля і показав, які продукти їсти безпечно. З настанням сутінків прийшов знову, з тацею, і сказав, що Вірджил хоче поговорити з ними після вечері й чекатиме в кабінеті.

Попри лампу у Френсісових руках, у коридорі, що вів до бібліотеки, було занадто темно, щоб розгледіти портрети на стіні, а Ноемі хотіла побачити Рут. Це бажання в ній збудили цікавість і співчуття, адже дівчина була такою ж полонянкою цього дому, як і вона сама.

Тільки-но Френсіс відчинив двері до кабінету, в ніс їй ударив сморід трухлявих книжок. Дивно, наскільки вона звикла до нього і не помічала всі ці дні. Певне, зілля почало діяти.

Вірджил сидів за столом. Притлумлене світло в кабінеті надавало йому подібності до персонажів картин Караваджо. На обличчі його не було ані кровинки. Зчепивши пальці, він сидів нерухомо, немов хижак, готовий до кидка. Коли вони увійшли, подався наперед і привітно усміхнувся.

— Бачу, тобі вже краще, — сказав він.

Ноемі сіла напроти ного, Френсіс — біля неї. Її мовчазний погляд послугував найкрасномовнішою відповіддю.

— Я викликав тебе, бо мушу уточнити кілька моментів, — продовжив Вірджил. — Френсіс каже, ти розумієш своє становище і згодна до співпраці.

— Якщо ти про те, що я не можу покинути цей чортів будинок, тоді так. На жаль, я це розумію.

— Не треба так переживати, Ноемі. Щойно будинок призвичаїться до тебе, ти побачиш, що це чудове місце. Єдине, що нам лишилось прояснити, це чи ти й надалі пручатимешся, а чи добровільно увійдеш у родину.

Три оленячі голови на стіні кидали довгі тіні.

— У тебе вельми цікавий погляд на добру волю, — мовила Ноемі. — Чи я маю якийсь вибір? Навряд. Але я хочу жити, якщо це те, до чого ти хилиш, і не бажаю закінчити в спільній ямі, як бідолашні шахтарі.

— Ми не скидали їх у спільну яму. Всі вони поховані на цвинтарі. Їхня смерть була необхідна, адже ґрунт треба чимось удобрювати.

— Мульчею з людських тіл?

— Вони б однаково загинули. Це був набрід голодних вошивих селюків.

— Твоя дружина теж була з цих вошивих селюків, що ти й її пустив на добриво? — спитала Ноемі, гадаючи, чи є у коридорі, серед портретів Дойлів, світлина тієї жінки — ще зовсім юної і вже нещасної, — що натягнуто всміхається в об’єктив.

Вірджил стенув плечима:

— Ні, але вона однаково не підходила. Та й не скажу, що сильно сумую за нею.

— Як мило.

— Ноемі, ти не змусиш мене почувати провину. Сильні виживають, слабкі пасуть задніх. Я вважаю тебе сильною. А обличчя яке: смаглява шкіра, чорні очі. Це щось свіженьке.

«Як шмат м’яса», — подумала Ноемі. Для нього вона — лише шмат м’яса, ніжної вирізки, охайно загорнутої у вощений папір; екзотична цікавинка, що збурює кров і апетит.

Вірджил устав, обійшов стіл і став позаду них, спершись руками на спинки стільців:

— Як тобі відомо, моя родина намагається підтримувати чистоту роду. Такий суворий генетичний відбір дозволяє передавати потомству найкращі риси. Як наслідок, ми цілком сумісні з грибом. Однак є одна проблема.

Повернувся за стіл, узяв до рук олівця:

— Чи відомо тобі, що, розміщені поодинці, каштани безплідні? Вони не можуть розмножуватися без перехресного запилення. Подібне