Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

матроси «Владаря Ванека» збували свої години, розмірковуючи про листи з батьківщини, вони з Рейчел переживали, що може статися по тому, коли розкриють пошту. Адже вона делікатно натякнула, що він не має дипломатичного імунітету, тож навіть якщо забути про моральний аспект суспільного життя в Новій Республіці, його власне можна використати як спосіб тиснути на неї.

— Коханий, мабуть, нам треба бути обачними і проводити якомога менше часу сам на сам, — пробурмотіла вона йому в плече, коли вони ніжилися на його вузькій койці. — Коли вони всі сидять по бойових постах, то ще нічого — нас можуть і не помітити, але решту часу…

Мартін напружився, і вона зрозуміла, що він усе розуміє.

— Доведеться щось вигадати. Правда ж?

— Так. — Вона на мить замовкла, цілуючи його в плече. — Але тільки в тому разі, якщо не буде ризику якомусь ханжі-бузувіру обвинуватити тебе в негідній поведінці або переконати штаб адмірала, що я копійчана лярва, яку можна безкарно помацати чи зігнорувати. І ніде правди діти, дехто вже так вважає.

— Хто? — Мартін повернувся до неї суворим обличчям. — Тільки скажи…

— Цс-с-с. — Вона поклала палець йому на губи, і на якусь мить Мартінові здалося, він зараз розридається. — Мені не потрібен захисник. Чи з ким повівся, від того набрався?

— Сподіваюся, не набрався.

— От і мені здається, що ні.

Вона захихотіла і притиснулася до нього.

Кілька днів по тому Мартін сидів у себе в каюті й думав щось про Рейчел за філіжанкою кави, що швидко прочахала, коли в люк хтось голосно грюкнув.

— Хто там? — запитав він.

— Пошта для інженера! Одержите в баталера!

По той бік задріботіли кроки, потягнувши за собою какофонію трохи далі коридором.

— Хм-м-м? — аж сів Мартін. «Пошта?» На перший погляд, це не можливо. З іншого боку, геть усе, пов’язане з цим польотом, неможливе. Вирваний із замріяного стану, він нахилився пошукати черевики, а потім гайнув за баламутом свого спокою.

Каюту баталера вдалося знайти швидко. Тут нижні чини мало не билися за пошту з дому для себе і своїх знайомих. Листи було роздруковано на папері й запаковано в охайні блакитні конверти. Спантеличений цим хаосом, Мартін спробував знайти, хто тут старший.

— Так? — відповів йому загнаний у мило боцман за сортувальним столом. Він відірвався від паперової гори, призначеної для доставки на борт авізо Його величності «Ґодо», яку саме намагався скрутити шнурівкою. — А, це ви. Ось тут, у стосі невідсортованих відправлень. — Він тицьнув на невеличку коробку з конвертами: листи для мертвих, божевільних і всіх, хто не служить на флоті.

Зацікавлений, Мартін попорпався в цій купі, аж поки не відшукав несподівано товстий конверт зі своїм іменем на ньому. «Диво та й годі», — подумав він. На місці розпечатувати не став, пішов до себе в каюту.

Відкривши конверт, Мартін мало не впустив його додолу. Лист починався зі слів «Мій любий Марті». Одна-єдина жінка називала його так, і хоча він згадував про неї у якнайтепліших спогадах, вона водночас мала здатність розпалювати в ньому гірку та зболену лють, через яку він потім соромився, бувало, власних емоцій. Вони розійшлися з Мораґ вісім років тому, і взаємні обвинувачення та намагання покласти провину одне на одного залишили їх по різні сторони стіни мовчання.

Що ж її змусило написати листа тепер? Її балачки неможливо було спинити, тому емейли від неї приходили скупі, з друкарськими помилками, оскільки слова вона берегла для бурхливих суперечок віч-на-віч.

Спантеличений, Мартін почав читати.

«Мій любий Марті!

Я дуже давно тобі не писала; сподіваюся, ти мені за це пробачиш. Як то кажуть, справ було не провернутись, а ще ж за Сарою глядіти. Вона дуже вимахала і зараз дуже схожа на батька. Сподіваюся, ти будеш десь поруч на її шістнадцятий день народження…»

Мартін пригальмував. Це мав бути якийсь жарт. Складалося враження, ніби його колишня дружина пише йому про дитину — їхню дитину, — якої насправді не існувало. Та й не в її стилі такі листи! Немовби писав хтось інший, користуючись даними з його досьє, намагаючись переказати…

Він повернувся до листа, цього разу вчитуючись у дрібні деталі.

«…Зараз Сара в коледжі вивчає теологію. Ти ж знаєш, яка вона старанна? Її новому вчителю, Герману, здається, вийшло достукатися до неї, і завдяки йому вона вилізла зі своєї мушлі. Пише курсову по есхатології; наполягла, щоб я прислала тобі копію (дивись у додатку)…»

Решту листа становили беззмістовні теревені про вигаданих друзів, спогади про всяку банальщину, як цілковито придумані події в старому спільному житті, так і цілком реальні (напевно, добре задокументовані) — абсолютно білий, наскільки зрозумів Мартін, шум.

Далі він перейшов до «дисертації». Вона виявилася грубенькою, тож варто було замислитись, у чім полягала премудрість Германа, який її надіслав. Чи пишуть школярі в Новій Республіці твори про Бога на восьми сторінках? Чи обговорюють мотиви Бога, які можна вирахувати зі значення космологічної константи? Написано все було витіювато й нудно, примушувало, зціпивши зуби, зосереджуватись, немовби це не логічно вибудуване дослідження, що відстоює певний погляд, а нарис від заучки, котрий ганяється за оцінками. Аж раптом увагу Мартіна привернули примітки:

«1. Розгляньмо гіпотетичну ситуацію: якась сила має намір вдатися до локального порушення причинно-наслідкового зв’язку, що має відбутися за межами її первинного світлового конуса. (Маємо на увазі ідеальну сферичну область гріха, що розширюється зі швидкістю c, рахуючи від моменту в часі T0.) Якщо весь об’єм сферичної області гріховного вчинку не перетинається із 4-просторовою траєкторією точки первинного розташування сили, що здійснює порушення, то