Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

статус як жінки в культурі, соціумі й релігії. «І вічно. Вічно буду одинока, / на сьому і на тому світі», — усвідомлює вона [88, с. 140]. Так само, до речі, Мавка, з перспективи трагічного досвіду Лукаша, уподібнюється до «тіні» у фіналі драми-феєрії «Лісова пісня», однак вона вже здобула «душу» й право говорити (промовляти) та бути почутою.

Надання голосу жінці-«тіні» близьке до реанімації світу реальності, який, з погляду християнського Спасіння, є тінню, привидом — нічим. Леся Українка вводить жінку в культуру, в життя й історію. Із цієї перспективи вона переоцінює й християнство. Реабілітація «тіні» й еросу в тексті «Одержимої» — як і реабілітація духу, культури, індивідуальності, жертви — означає ствердження трагічної реальності людського життя «тут-і-тепер».

Як зауважує психоаналітик Жак Лакан, «пошуки того, що <…> передувало народженню символів, приводять нас, зрештою, до смерті, звідки існування <…> черпає весь свій смисловий сенс» [58, с. 90]. Леся Українка в листі до Франка 1903 року, згадуючи про обставини написання «Одержимої», вдається до евфемізму. Слова «смерть», «любов», якими перейнята її драма, в листі відсутні. Але поетеса вже знає силу звільняючих слів, як-от смерть, — вони допомагають перебороти одинокість, зводять батька й сина, брата й сестру, Месію й Міріам. «<…> Вже, певне, “то въ высшем суждено совѣте”, — зізнавалася Леся Українка в одному з листів, написавши “Камінного господаря”, — щоб я mit Todesverachtung кидалася в дебрі всесвітніх тем (як, наприклад, з Кассандрою своєю), куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати…» [96, с. 400]. Саме так писати, переборюючи смерть, mit Todesverachtung, і навчилася вона в «Одержимій».

Книга шоста

«Кассандра»: книга Сивілли

Климент Квітка відзначав, що «…сама Л[еся] вважала завжди найлуччими своїми речами “Кассандру” поряд з “Одержимою”. Пишучи пізніші речі, все часом на її обличчя находила тінь страху, що се вже упадок її творчості в порівнянні з “Кассандрою”» [59, с. 304]. Після виходу поетичної драми дехто побачив у ній історичний твір, і Леся підсміювалася з цього, позаяк бачила свою «Кассандру» насамперед психологічним ескізом на тлі античної історії про падіння Трої. Уже в радянські часи критики, як, наприклад, А. Музичка, прямо пов’язували поему з революцією 1905–1907 років і участю української інтелігенції в ній. Дотепний Олександр Білецький не стримувався, щоб не зіронізувати: «Трудно уявити, що постаті Деїфоба, Гелена або Андромахи й Поліксени були уособленням будь-яких політичних партій. Опріч того, “Кассандра” написана, як ми знаємо, за два зимові сезони 1901–1902 і 1902–1903 року в Італії, в Сан-Ремо, де тоді Леся Українка проживала» [21].

У світовій культурі пророчиця Кассандра виходить наперед і перетворюється на трагічну героїню поступово. Гомер лише мимохідь згадує коротко про неї, Вергілій, навіть сказавши про її віщування, передає право Лаокоонові, аби, як занотовує О. Білецький, «застерігати троянців, щоб вони не ввезли в місто збудованого ахейцями коня. Образ Кассандри і у Вергілія заслоняє образ войовника, що сватається за неї…» [21]. Перетворення Кассандри на центральну, та ще й трагічну героїню з другорядної й пасивної, зрідка — випадкової та екстатичної — спостерігається вже в XIX столітті.

Риси своєї героїні Леся Українка, імовірно, збирає, позичаючи від Гомера, Есхіла, Евріпіда, Вергілія й до Шиллера, але тема її драматичної поеми, та й сам характер сконструйовано індивідуально, і не без біографічних впливів. Олександр Білецький схильний бачити виклик авторки попереднім інтерпретаціям постаті Кассандри в тому, що її героїня вже не є пасивною чи розчарованою, вона не прагне жити в ілюзіях, котрі давали б їй оманливе щастя, натомість віддає перевагу «життєвій боротьбі над особистим щастям і спокійним сном» [21]. Критик також називає її «однією з духовних доньок Прометея» [21]. Зрештою, таке уявлення є відгомоном радянських ідеологем про активну людину.

Кассандра «пише Сівілінську книгу», — занотовує Леся Українка в ремарках. «Тепер пишу я книгу, на розмові / я мушу бути з яснокудрим богом», — говорить сама Кассандра [89, с. 17]. Власне на передній план у драматичній поемі «Кассандра» виходить жіноча тема, зокрема тема жінки-як-автора. Леся Українка зображує замкнений простір дому й сім’ї троянського царя Пріама, з одного боку, та світ широкий, з другого боку, куди брати й сестри з роду Пріама виходять і хвилі якого стукають у їхній дім. Вона гостро заперечує мілітарність. Усі суто чоловічі, тобто військові, події здебільшого відбуваються поза стінами жіночого простору — гінекею, себто жіночою половиною Пріамового дому, де збираються, розмовляють, тчуть вовну й плачуть жінки з роду Пріама, кожна з яких має свою функцію й своє призначення. Війна відрізає їх від головного поля бою, де чоловіки вирішують долю Трої та долю цих жінок. Звістки про смерть чоловіка, брата, нареченого приносять їм служниці або вони спостерігають за тим, що відбувається, здалека.

Призначення чоловіків — бути публічними особами:

І Деїфоб, і Гектор, і Гелен,

ж и в у т ь, не скніють: Деїфоб на раді,

а Гектор на війні, Гелен у храмі —

живуть душею й тілом [89, с. 13].

Лише Паріс випадає з цієї ролі — проводить час у гінекеї в Гелени, «мовчить Паріс на раді / і зброю надягає, мов кайдани / боги з ним на розмові не бувають» [89, с. 13]. Призначення жіноче в такому патріархальному Пріамовому світі — прясти вовну, народжувати дітей, бути дружинами, а не пророкувати, як твердить брат Деїфоб, бо «пророча мова» дівчині не личить:

Ось ти взяла кужілку, се й гаразд,

казати правду, дівчині се личить

далеко краще, ніж пророча мова.

Отак пряди й не пророкуй [89, с. 42].

Жінками розплачуються за перемогу й жертвують у момент поразки. Поліксена знає: жіноча доля — «слухати не серця, / а волі рідних — добре ще, як рідних, / а то ж не раз і переможець гордий / примусить бранку за дружину стати» [89, с. 53]. Адже доля жінки — любити як не чоловіка, то хоч дітей; як не кохання принести в дім, то хоч хазяйновитість, покірливість і вірність чоловікові. Кожна жінка повинна любити «сильних, одважних і рішучих» героїв-чоловіків, певні і Деїфоб, і Ономай, а якщо ж «не любить, / то муситиме полюбити» [89, с. 49].

Але Кассандра — постать бунтівна й «хвора», як називає її Поліксена, «п’яна», як називає її Андромаха, вона, по суті, є сестрою «одержимої» й випадає з традиційної жіночої ролі. Мудрий Одіссей недаремно називає її «безумною Кассандрою». Вона