Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

жриця, медіум богів і Долі, говорить віщими словами, голою «правдою», незрозумілою людям. Вона пише книгу Сивіли, тобто є авторкою, записує перебіг історії та долі людей. Чиї слова вона записує, хто стоїть за нею, хто їй надиктовує? Леся Українка порушує питання не про «власну кімнату» жінки в реальному сенсі слова, а про «власну кімнату» в сенсі права жінки на власне письмо. Уся культура й уся історія, творена й писана чоловіками, заперечують це право, укорінюючи непевність і острах письма. Жінка-авторка не має попередників або принаймні не знає про них. Вона мусить знайти свою материнську країну, відшукати своїх сестер, вибудувати свою генеалогію, створити своє середовище. Адже їй не лише не вірять чоловіки, але й сестри не розуміють.

Кассандрі здається, що говорить не вона, а через неї промовляє Мойра словами, що рівні пророцтву та перетворюються з ніщо на дійсність. До речі, в одному з листів до матері Леся Українка називала Мойру «Лесіною богинею» і зізнавалася, що «я вже й так “проклята” тією Мойрою, чи як там вона зветься тая “Лесіна богиня”…» [95, с. 446]. Кассандра боїться власних слів, що перетворюються на реальні події, вона їх бачить ще до здійснення й оприявнення. «То не слова, я все те бачу, сестри, / що говорю», — звіряється вона [89, с. 22]. У цьому образі зійшлися ролі авторки, жриці-провісниці та «слабкої» жінки, яку Аполлон позбавив певності, тобто перетворив на об’єкт, медіум, наділивши водночас пророчим знанням і можливістю творити та забравши віру в себе. Це вносить трагічний розлом у її душу: вона не вірить собі, хотіла б осліпнути, заніміти, але саме їй судилося опонувати героїзму й героям чоловічої половини дому Пріама, утілюючи жіночу візію історії. Отож вона зізнається сестрі Поліксені:

                   Ох, Поліксено,

я завжди чую горе, бачу горе,

а показать не вмію. Я не можу

сказати: тут воно або он там.

Я тільки знаю, що воно вже є

і що його ніхто вже не одверне,

ніхто, ніхто. Ох, якби тільки можна,

то я б сама те горе одвернула! [89, с. 22]

Поліксена втілює традиційний образ нареченої, Андромаха — матері, Гелена — «вічної жінки», яка в культурі та історії часто відігравала роль виняткової жінки-героїні й вершила долі людей і народів. Якщо ж говорити про гендерну роль Кассандри, то вона втілює образ вічної діви-войовниці. У Лесі Українки вона постає жрицею Аполлона й у Трої пильнує статую-оберіг Палладіона, тобто є також жрицею Афіни Паллади. У численних міфах та інтерпретаціях Афіна, народжена з голови Зевса, себто не жінкою, асоціювалася з незайманою дівою, мала чоловічі риси, зображувалася у військових обладунках і головне — позначала кінець епохи матріархату з його прокреативністю, позаяк не мала стосунку до жіночої прокреативної сили. До того ж, випадково вбивши подругу Палладу, вона взяла собі її ім’я і сакрально репрезентувала себе у вигляді чоловічої статуї Палладіона. Тож Кассандра несе в собі риси й чоловічі, і жіночі, бо служить Палладі та оберігає Палладіона, у чий храм не вільно заходити чоловікам. Щоправда, у загарбаній Трої вороги вдираються в храм, розбивають статую Палладіона і, виволікши з будівлі, ґвалтують Кассандру.

Драматична поема Лесі Українки «Кассандра» несе в собі сильний відбиток смерті. Це виявляється вже в самому образі Кассандри, якій відкрита книга життя й смерті та яка «бачить» смерть і навіть намагається боротися з нею. Але були й реальні обставини, котрі загострювали цю дотичність до скону. Саме в період, що пролягав між задумом і роботою над поемою, несподівано помирає брат Михайло, з яким Леся була дуже близькою. Вона розповідає Кримському, що звістка про смерть, яку отримала з дому, перебуваючи далеко від України (вона в цей час на Кавказі з Квіткою), породила якесь містичне чуття (вона називає його манією): «Коли я пишу про се, — зізнавалася, — і називаю факт його іменням, то я власне роблю його фактом, переводжу його в дійсність з облади якоїсь страшної але тільки іллюзористичної абстракції фікції…» [96, с. 165]. Такий фатум тяжить над поетами, що мусять «гукати на майданах і “прорицати аки одержими” в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути на віки», як звірялася перед тим Франкові про свою «Одержиму» [95, с. 524]. «Кассандра» також говорить про фатум автора-митця, котрий викликає світ із небуття, є жерцем і знаряддям несвідомого й водночас реальною людиною, яка страждає і яка підвладна смерті.

Про смерть мовиться з перших рядків «Кассандри». Сестрою смерті називає пророчиця Кассандра Гелену — втілення богорівної прекрасної жінки, перед якою мовкнуть мудреці на раді, схиляються мужі та якій коряться всі смертні. Така «вічна» жінка визначає перебіг історії, приносить загибель і кров, сидить на троні, мов цариця, та пряде «на золотій кужілці / пурпурну вовну, і червона нитка / все точиться, все точиться…» [89, с. 16]. Але смерть приносить і Кассандра, — чи то з волі Мойри, чи то через власну нерішучість. Вона віщує смерть Трої, Гектору, Долону, війську Ономая, Агамемнону й собі самій.

У статті «“Михаель Крамер”. Остання драма Гергарта Гауптмана» («“Михаэль Крамер”. Последняя драма Гергарта Гауптмана»), датованій 1901 роком і написаній в часи перебування в гостях на Буковині, Леся Українка побачила в німецького письменника «попытку найти “освобождающее слово”, освобождающее от “вавилонского проклятия” одиночества, которое превращает любящего отца в тирана <…>, которое заставляет сестру быть Кассандрой, напрасно предвидящей и не спасающей даже родного брата от гибели»[81] [92, с. 153]. Драма змушує відчути, як стверджувала письменниця, «что это слово, — или, по крайней мене, приближающее к нему, — есть слово “смерть”. Оно впервые заставило отца увидеть в своем сыне не только с в о е г о сына, но и с ы н а   м а т е р и, сына ч е л о в е ч е с к о г о»[82] [92, с. 153].

Тут Леся Українка говорить про твори, ще не написані: «Вавілонський полон» (1903), «Кассандра» (1903–1907). Очевидно, ще тоді, 1901 року, зароджується задум цих драм, і письменниця, на руках якої недавно помер Мержинський, розмірковує над тим, як смерть впливає на життя, мову й взаєморозуміння людей. Ці екзистенційно-онтологічні теми про «слово, що звільняє» і «страшну правдивість», яка зводить слова з їхнім значенням і дає повноту розуміння різних душ, вона прочитує у Гавптмановій драмі. Невже життя не в змозі сотворити якої-небудь «правильної тканини із цієї пряжі» різних душ? — запитує Леся Українка, уявляючи душу людську як потік різноскерованих можливостей, потреб і бажань. «<…> Неужели только смерть в силах распутать ее?