Читати книгу - "Оповідь Артура Гордона Піма (збірник)"

– принаймні поки ми сидітимемо у своєму сховку й не з’являтимемося на схилі гори. Ми не знайшли жодних слідів, які підтверджували б, що дикуни бували в цій улоговині. Але разом з тим, коли ми обміркували припущення, що розколина, завдяки якій ми сюди дісталися, утворилася лише внаслідок сьогоднішнього обвалу з протилежного урвища, й іншого шляху сюди, можливо, й немає, радість, що ми перебуваємо в безпеці від нападу, була затьмарена сумнівом, а чи зможемо ми взагалі звідси спуститися? I ми вирішили ретельно обстежити всю вершину нашої гори, як тільки трапиться нагода. А поки що стали спостерігати крізь отвір між гіллям за метушнею дикунів.

Вони вже цілком розбили шхуну й готувалися підпалити її кістяк. Незабаром з головного люка завалував густий дим, а трохи згодом з бака вихопилися величезні омахи полум’я. Такелаж, щогли і рештки вітрил спалахнули відразу, й вогонь швидко охопив палубу. Проте багато дикунів усе ще юрмилися навколо судна, збиваючи з корпусу болти та інші мідні й залізні частини великими каменюками, сокирами та гарматними ядрами. Всього ж у безпосередній близькості від шхуни зібралося – на березі, в каное, на плотах – не менше як десять тисяч тубільців, не рахуючи тих юрм, які, навантажившись трофеями, подалися в глиб острова або переправилися на сусідні острови. Тепер ми чекали катастрофи, і наші сподівання справдилися. Спочатку був сильний поштовх (який ми у своєму сховку відчули так чітко, ніби крізь нас пропустили електричний розряд), але видимих слідів вибуху не з’явилося. Дикуни були вочевидь налякані, й на мить припинили вовтузитись і галасувати. Та тільки-но вони знову взялися до діла, як з-під палуби пробилися клуби густого диму, чорного, важкого, мов грозова хмара, потім мовби із самих нутрощів розбитого корабля шугнув високо вгору, не менше як на чверть милі, вогненний стовп, далі полум’я пішло вшир, утворивши величезну яскраво-червону кулю, а через мить повітря, мов чарами, наповнилося неймовірним хаосом з уламків дерева та металу, з пошматованих людських тіл – і нарешті пролунав вибух, такий потужний, що нас, у нашому сховку повалило з ніг; у горах прокотилася могутня луна, а з неба посипався густий дощ дрібнесеньких уламків.

Вибух знищив набагато більше дикунів, ніж ми сподівалися, – отак вони розплатилися за свою підступність. Загинуло, мабуть, не менше тисячі й принаймні стільки ж було жахливо скалічено. Вся поверхня затоки була всіяна тубільцями, що розпачливо борсалися у воді, а на березі справи були навіть гірше. Дикуни були настільки приголомшені катастрофою, якою так несподівано закінчилася їхня перемога, що навіть не намагалися допомогти один одному. Аж раптом ми помітили дивну зміну в їхній поведінці. Після цілковитого заціпеніння їх, здавалося, опанувало неймовірне збудження, і вони, як божевільні, заметушилися на березі, добігали до одного місця й повертали назад, дико волаючи: «Текелі-лі! Текелі-лі!»[78] В усій їхній поведінці проступали жах, лють і водночас невтримна цікавість.

Невдовзі великий гурт дикунів кинувся в гори, й незабаром вони повернулися з кілками в руках. Вони пішли туди, де зібралося найбільше людей, юрма розступилася, і ми побачили те, що так схвилювало тубільців. На землі лежало щось біле, але що саме, ми відразу не змогли роздивитися. Та нарешті здогадалися, що то було опудало звіряти з яскраво-червоними зубами та пазурями, якого ми підібрали в морі вісімнадцятого січня. Тоді капітан Гай звелів зняти з нього шкуру і набити опудало, бо хотів привезти його до Англії. Пам’ятаю, перед самою висадкою на острів він дав якісь розпорядження, й опудало принесли до кают-компанії й поклали до скрині. А зараз вибухом його викинуло на берег, але чому воно спричинило такий переполох серед дикунів? Цього ми не могли зрозуміти. Хоча вони і з’юрмилися навколо опудала, але підійти до нього близько ніхто не наважувався. Поступово тубільці, які повернулися з гір, обнесли те створіння огорожею з кілків, після чого весь величезний натовп кинувся в глиб острова, дико репетуючи:

– Текелі-лі! Текелі-лі!

Розділ двадцять третій

Протягом шести-семи наступних днів ми залишалися в нашому сховку, виходячи лише вряди-годи по воду та горіхи – і то з великою осторогою. На скельному виступі ми спорудили щось на зразок куреня, настеливши туди для постелі сухого листя і вкотивши три великі камені з пласкою поверхнею, які правили нам водночас за стіл і за вогнище. Вогонь ми добули без особливих труднощів, тручи один об один два шматки сухого дерева (твердий і м’який). У птаха, якого нам пощастило зловити, м’ясо виявилося смачне, хоч і трохи жорстке. До морського птаства він не належав, а був різновидом бугая і мав блискуче пір’я, чорне з сірим відтінком, та невеликі як на його тулуб крила. Згодом ми бачили неподалік ще три птаха такої самої породи – мабуть, вони шукали того, який потрапив нам до рук. Але жодного разу вони не сіли, і нам не пощастило поповнити свій запас харчів.

Поки в нас було м’ясо, ми мирилися зі своїм становищем, та ось воно закінчилося, і конче треба було пошукати чогось їстівного. Горіхи не тамували голоду, до того ж вони спричиняли сильні кольки в животі, а в надмірних кількостях – і напади жорстокого головного болю. На схід від нашої гори ми бачили на морському березі кілька великих черепах – їх, звичайно, можна було б легко зловити, якби пощастило пробратися туди потай від дикунів. Тому ми вирішили ризикнути і спробувати спуститися вниз.

Для спуску ми обрали південний схил, що видався нам найпологішим, та не пройшли й сотні ярдів (судячи з орієнтирів на вершині гори), як дорогу нам перепинило відгалуження тієї самої ущелини, в якій загинули наші товариші. Понад краєм урвища ми пройшли з четверть милі й наштовхнулися на глибоке провалля. Далі ходу не було, й ми мусили повернутися.

Ми обстежили східний схил, але й тут нам пощастило не більше. Ризикуючи скрутити собі в’язи, ми цілу годину спускалися вниз лише для того, щоб зрештою опинитися у глибокій западині зі стінами з чорного граніту – а єдиний вихід звідти був по крутій кам’янистій стежці, якою ми сюди й прийшли. Видершись нагору, ми розпочали обстеження північного схилу. Тут нам довелося пересуватися з великою осторогою, бо найменша необережність – і ми могли опинитися на очах у цілого села. Тому пробиралися рачки, а іноді мусили плазувати й на череві, підтягуючись за допомогою гілля кущів. Але плазувати в такий спосіб нам довелося недовго, бо ми натрапили на таке бездонне провалля, якого ще тут