Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

до хворої і ловлячи кожне її слово, бо та вже ледве ворушила губами.

– Мати… мати… – напружувала останні сили мруща, – мати прошепотіла мені на вухо, коли її вперше скрутили смертні корчі, що… як її дитя народиться живим і виживе… то прийде час, коли йому не доведеться червоніти за свою безталанну матір… Вона заломила свої тоненькі рученята й скрикнула: «Благаю вас, благаю, все одно, хто це буде, дівчинка чи хлопчик, знайдіть когось, хто б приголубив його в цьому жорстокому світі, згляньтеся на нещасне самотнє створіння, залишене на Божу ласку!

– Ім’я, ім’я?

– Його звали Олівером, – ледве чутно прошепотіла жінка, – а золото, що я украла, було…

– Що?

Місіс Корней припала до вуст жінки, але в ту ж мить відскочила від неї: хвора помалу підвелася з подушок і мов застигла на ліжку, вона вчепилась закандзюбленими пальцями в ковдру, якісь невиразні хрипкі звуки вирвалися з її горла, – і вона звалилася горілиць нежива…

– Мертва як камінь! – скрикнула одна з богаділок, вскочивши до кімнати, скоро розчинилися двері.

– Так-таки нічого й не сказала, – недбало відповіла наглядачка, виходячи до коридору.

Обидві старчихи, мабуть, дуже поспішали приступити до своїх жахливих обов’язків; вони нічого не відповіли місіс Корней на це і похапцем зашпорталися над трупом.

Розділ XXV

Де оповідання повертається знову до містера Феджіна й К°

Тим часом як у притулку провінціального містечка відбувалася ця сцена, містер Феджін сидів у своєму лігві, у тому самому, звідки Нансі виманила Олівера. Він сидів, похнюпившись перед задимленим чадним каміном; на колінах у нього лежав міх, яким він, мабуть, збирався роздмухувати вогонь, але тепер забув про це, замислено сперся на нього ліктями, схилив на руки голову й заклякнув так, нерухомо уп’явшись очима в заржавілі ґрати каміна.

За столом Проноза, Чарлі Бетс і містер Чітлінг грали у віст; Чарлі з містером Чітлінгом в одній партії, а проти них Проноза з дідком; од гри проникливий погляд його став ще гостріший: він грав дуже пильно і час від часу, мов ненароком, поглядав на руки містера Чітлінга й мудро маневрував своєю грою відповідно до спостережень над його картами. Ніч була холодна, і Проноза сидів у шапці, як це дуже часто з ним траплялося. У зубах він тримав глиняну люльку й тільки коли-не-коли виймав її на хвилинку з рота, як почував непереможне бажання прополоскати горло ковтком джину, що стояв на столі у жбані перед чесною громадою. Містер Бетс грав теж дуже уважно, але він був легковажніший за свого товариша, частіше прикладався до джину і тому дозволяв собі багато вибриків і жартів, негідних порядного картяра. Поважний Проноза, за правом щирої приязні, висловлював йому не раз з цього приводу свою догану, але це не допомагало, хоча Чарлі ставився до його зауваг дуже добродушно й тільки бажав йому за кожним разом «луснути», «пропасти» або «подавитись» (він висловлював ще багато інших люб’язних і дотепних побажань, влучність яких викликала справжній захват містера Чітлінга). Дивне було те, що хоча партія Чарлі й Тома ввесь час програвала, це зовсім не сердило Чарлі, а навпаки, страшенно тішило його: за кожною здачею карт він реготався як навіжений і запевняв, що ще ніколи в світі не бачив такої веселої гри.

– Ось тобі за дві партії і за робер, – мовив містер Чітлінг, сумно витягаючи з кишені жилета півкрони, – ну, знаєш, такого хватька, як ти, Пронозо, – щоб я пропав, – я ще ніколи не бачив! Ти все виграєш і виграєш! Навіть коли нам іде добра карта, ми з Чарлі нічого до пуття довести не можемо.

Чи то жалібний тон цих слів, чи що інше вразило так Чарлі Бетса, але він знову так зареготав, що навіть замислений Феджін здригнувся й спитав, у чому річ.

– У чому річ, Феджіне? – скрикнув Чарлі. – Шкода, що ти не стежив за грою. Томмі Чітлінг не виграв ані шеляга, а я був в одній партії з ним проти Пронози з дідком.

– Гай-гай, як же ти, Томе, спробуй-но ще раз, спробуй, соколику, – відповів з ухмілкою старий, і видно було, що він чудово розуміє причину цієї невдачі.

– Е ні, зась, спасибі тобі, Феджіне, – подякував за пораду Чітлінг, – Пронозі так щастить, що грати з ним – нема дурних.

– Ха-ха-ха! Треба вставати рано-вранці, на світанку, вдосвіта, коли хочеш обіграти Пронозу, – порадив старий.

– Удосвіта – таке! – зареготав Чарлі. – Та щоб його обіграти, треба в чоботях переночувати, до кожного ока по телескопу наставити й бінокля на груди начепити.

Містер Давкінс вислухав ці компліменти з філософським спокоєм, а потім запропонував кожному з присутніх стати з ним до бою по одному шилінгові за гру й похвалився за першим разом усіх їх за пояс заткнути. Проте ніхто не пристав на його виклик; люлька його тим часом догоріла, і він знічев’я почав накреслювати на столі шматочком крейди план Ньюгетської в’язниці, насвистуючи якийсь особливо різкий мотив.

– Ти сьогодні якийсь кислий, Томмі, – порушив нарешті довгу мовчанку Проноза, відкидаючи набік крейду, – про що він думає, Феджіне, як тобі здається?

– Звідки ж мені це знати, соколику? – відповів той і обернувся до товариства, не випускаючи з рук міха. – Мабуть, він думає про свої втрати або про своє коротке перебування на хуторі, звідки він допіру повернувся, ге? Хе-хе-хе! Чи вгадав я, соколику?

– Пальцем у небо! – мовив Проноза, не даючи відповісти містерові Чітлінгу, що вже розкрив був рота. – А що ти нам скажеш, Чарлі?

– Я скажу, – всміхнувся містер Бетс, – я скажу, що він щось дуже залицяється до Бетсі. Гляньте, як він почервонів! Щоб я пропав – ой-ой-ой – боки собі порву! Томмі Чітлінг закохався! Ой, ой, бігме, Феджіне, Феджіне, от так штука!

Несподіване відкриття, що містер Чітлінг – жертва ніжної пристрасті, так вразило Чарлі, що він з усієї сили відкинувся на спинку стільця і, втративши рівновагу, гепнувся на долівку; це, проте, нітрохи не захмарило його веселого настрою: він довго ще реготався, катаючись по підлозі, а нареготавшись донесхочу, підвівся, сів на старе місце й знову пирснув.

– Ти на нього не вважай, соколику, – мовив Феджін, підморгнувши Пронозі й докірливо ляснувши пустуна Бетса міхом по спині, – Бетсі – козир-дівка. Ти її, Томе, з рук не випускай!

– Я тільки хочу тобі сказати, Феджіне, – почав, почервонівши як рак, містер Чітлінг, – що це все нікого з вас не обходить!

– Звісно, не обходить, – заспокоїв його Феджін, – Чарлі меле-меле, мов той вітряк, не варт на нього вважати, соколику. Бетсі –