Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

розумна дівчина, роби так, як вона каже, Томе, і ти станеш мільйонером.

– Я й зробив так, як вона мені сказала, – відповів Чітлінг, – якби не її порада, хіба б я втрапив у холодну (до речі, тобі це було якраз на руку, Феджіне). А що таке півтора місяця холодної – пусте! Раніш чи пізніш, все одно не минеться, а все ж взимку воно зручніше, коли не хочеться витикати носа надвір, – правда?

– Звичайно, соколику, – відповів Феджін.

– І ти ж іще раз з дорогою душею підеш на висидку, щоб прислужитися Бетсі? – спитав Проноза, підморгнувши Чарлі й старому.

– І піду, щоб ти знав, – сердито відповів Том, – маєш? А хто на це згодиться, крім мене, хотів би я знати, Феджіне?

– Ніхто, звичайно, ніхто, соколику, – підтвердив старий. – Я не знаю нікого, хто б на це згодився, в кожному разі з наших ніхто, окрім тебе, не годен такого зробити.

– А я б викрутився, якби був на неї звернув, правда? – роздратовано провадив бідолашний оступачений бевзь, – одного мого слова було б досить, – правда, Феджіне?

– Правда, правда, соколику, – відповів той.

– А я не ляпнув, правда, Феджіне? – не вгавав він.

– Ні, ні, ти такий твердий хлопець – хіба б ти міг? Ти із своєю мужністю сягнув навіть трохи через край, – мовив Феджін.

– Можливо, а коли й так, то що ж тут смішного, Феджіне?

Помічаючи, що містерові Чітлінгу ось-ось урветься терпець, Феджін почав його заспокоювати, що ніхто з нього не сміється, і на доказ цього послався на головного призвідника Бетса; той саме був збирався запевнити, що він ще ніколи в житті не був такий серйозний, як у цю мить, але, на жаль, замість слів, з рота його вирвався такий вибух реготу, що розлютований містер Чітлінг, не довго думаючи, підскочив до нього аж у другий кінець кімнати і замахнувся на нього кулаком; та спритному хлопцеві це було не первина; він так хутко нахилив голову, що удар влучив просто у груди веселому старому джентльменові; старий поточився і мусив упертись об стіну, щоб не впасти; він витріщив очі, важко дихаючи, а містер Чітлінг зніяковіло дивився на нього.

– Тс, здається, подзвонило! – скрикнув Проноза і нечутно пішов нагору із свічкою в руці, залишивши товариство в пітьмі. Настирливий дзвінок удруге нетерпляче закалатав. За кілька хвилин Проноза повернувся до кімнати й таємничо прошепотів щось на вухо старому.

– Як? Сам? – скрикнув той.

Проноза хитнув головою і, затуливши полум’я свічки рукою, мовчки дав зрозуміти Чарлі, що зараз не час пустувати, коли йому його спина мила. Після цієї мовчазної дружньої поради він глянув знову на старого, чекаючи на дальші розпорядження.

Кілька секунд Феджін збентежено гриз свої жовті пальці й напружено міркував: видно було, що він за щось потерпає і боїться дізнатись щось іще страшніше. Нарешті він підвів голову і спитав:

– Де він?

Проноза показав пальцем нагору.

– Так приведи його сюди, – відповів Феджін на його німе запитання. – Тс, анітелень! Годі, Чарлі, спокій! Томе! Геть!

Чарлі і його нещодавній ворог негайно виконали цей стислий суворий наказ і зникли вмить, мов ті миші.

За хвилю до кімнати повернувся Проноза з якимсь незнайомим чоловіком; невідомий окинув оком кімнату, підозріло озирнувся, здер із себе шарф, намотаний по самі вуха, й показав присутнім своє пом’яте, немите, неголене обличчя: це був моторний Тобі Крекіт.

– Як ся маєш, старий? – хитнув він Феджінові головою, віддаючи Пронозі свій шарф. – Заткни його в мою шапку, хлопче, щоб я знав, де він, як прийдеться драчки дати. Наш старий лис зробить з тебе доброго грабіжника собі на славу.

З цими словами Тобі скинув із себе блузу, обмотав її навкруг стану і підсів до вогню, поклавши ноги на ґрати каміна.

– Бачиш, Феджіне, – мовив він сумно, показуючи на свої ботфорти, – вони чортзна з якого часу не бачили ані крапельки вакси. Ну не дивися на мене таким вовкулаком, чоловіче. Усе в свій час. Говорити натщесерце про справи я не люблю. Дай попоїсти й випити спершу, – ось уже три дні як я й ріски в роті не мав.

Феджін звелів Пронозі подати до столу все, що було в хаті їстівного, і, сівши насупроти грабіжника, почав напружено чекати.

Але Тобі, здавалося, не дуже поспішав. Спочатку Феджін мовчки пильно вдивлявся в риси його обличчя, намагаючись прочитати по них, які звістки він приніс, та дарма: його обличчя трохи змарніло, але властивий йому вираз цілковитої внутрішньої лагоди з нього не збіг, і крізь втому, бруд і колючу рудувату щетину на ньому світилася звичайна солодка самозакохана ухмілка моторного красеня Тобі Крекіта.

Феджінові вривався терпець, він довго стежив з нетерпінням за кожним шматком, що підносив собі до рота його гість, але нарешті скочив на ноги і в нервовому напруженні почав бігати туди й сюди по кімнаті. Але все було марно. Тобі їв і їв, з якоюсь олімпійською дражливою байдужістю, поки було що їсти, і, тільки спорожнивши всі тарілки, звелів Пронозі вийти, налив собі склянку горілки й начебто намірився говорити.

– Отже, одне по одному, Феджі, – почав він.

– Так, так! – скрикнув той, підсовуючись до нього.

Містер Крекіт хильнув ще трохи зі склянки, похвалив добрий джин і сів у свою улюблену позу, задерши ноги на невисокий примурок, так що його чоботи опинилися на одному рівні з головою.

– Отже, одне по одному, Феджіне, де Біллі? – мовив він.

– Що? – скрикнув старий, зриваючись з місця.

– Ти ж не хочеш сказати, що… – почав, бліднучи, Тобі.

– Я хочу сказати… де вони? – люто тупнув ногою Феджін. – Де Сайкс із хлопцем? Де вони були? Куди вони поділись? Чому вони не прийшли сюди?

– Ми спіймали облизня, – тихо промовив Тобі.

– Знаю, читав, – відказав Феджін, витягаючи з кишені газету. – А далі що?

– Вони стріляли і влучили в хлопця. Ми дременули назад у поле й поволокли його за собою, навпростець через пень та колоду, а ці іроди за нами. Щоб їм!.. Усе село сколошматилось і навздогін з дрючками, з собаками…

– А хлопець?

– Біллі завдав собі хлопця на плечі й біг з ним щосили – та було важко. Тоді ми зупинились і хотіли повести його вдвох, але голова його звисла, він увесь захолов, а нас ось-ось наженуть; ну, вже тут, звичайно, своя шкура кожному миліша, – аби самому від шибениці втекти. Ми ноги на плечі й у різні боки, а хлопця кинули в канаві, живого чи мертвого, не знаю. Ось і все, що я можу сказати.

Феджін далі не слухав: він