Читати книгу - "Мізері"

він знав. Хто би міг запідозрити Енні?

Пол перегорнув сторінку.

Ще одна вирізка з «Часопису Бейкерсфілда», цього разу від 19 липня 1957 року. Вона містила фотографію Карла Вілкса, трохи старшого на вигляд. Одне було ясно одразу: старшим він уже не стане. У статті наводився його некролог.

БУХГАЛТЕР ІЗ БЕЙКЕРСФІЛДА ПОМЕР

УНАСЛІДОК НЕЩАСНОГО ВИПАДКУ

Карл Вілкс, уродженець Бейкерсфілда, помер учора ввечері, невдовзі після того, як його доправили в Центральну лікарню Ернандеса. Вочевидь, він спускався з другого поверху, щоби відповісти на телефонний дзвінок, і перечепився через полишену на сходах купу білизни. Лікар Френк Кенлі, черговий терапевт, сказав, що містер Вілкс помер від численних черепно-мозкових травм і зламаної шиї. Йому було 44 роки.

У Вілкса лишилися дружина Крісілда, син Пол (18 років) і дочка Енн (14 років).

Коли Пол перегорнув сторінку, йому спочатку здалося, що Енні вклеїла дві однакові вирізки батькового некрологу — через скорботу чи неуважність (він вирішив, що останній варіант більш імовірний). Але в статті йшлося про інший епізод, і причина схожості була дуже простою: обидві смерті були зовсім не випадковими.

Пол відчув, як серце похололо від страху.

Під вирізкою стояв напис, зроблений тим самим охайним почерком: «“Новини Лос-Анджелеса”, 29 січня 1962 року».

СТУДЕНТКА УНІВЕРСИТЕТУ ПІВДЕННОЇ КАЛІФОРНІЇ

ПОМЕРЛА ВНАСЛІДОК НЕЩАСНОГО ВИПАДКУ

Учора ввечері до шпиталю Мерсі, що на півночі Лос-Анджелеса, доставили тіло Андреї Сент-Джеймс, яка вчилася на медсестру в Університеті Південної Каліфорнії. Вочевидь, смерть настала внаслідок нещасного випадку.

Міс Сент- Джеймс винаймала помешкання по Делорм-стрит разом з іще однією студенткою медичного факультету, Енн Вілкс, уродженкою Бейкерсфілда. Близько одинадцятої години вечора міс Вілкс почула крик, за яким пролунало «жахливе гупання». Міс Вілкс, яка саме робила домашнє завдання, кинулася на сходовий майданчик третього поверху та побачила, що міс Сент-Джеймс лежить унизу «в неприродній позі».

Міс Вілкс зауважила, що коли поспішила подрузі на допомогу, то сама мало не впала. «У нас жив кіт на ім’я Пітер Ганн, — сказала вона, — проте він не з’являвся вже кілька днів, тож ми вирішили, що його забрали в притулок, бо ми все забували повісити йому на нашийник жетон із адресою. Його тільце лежало на сходинках, тож Андреа перечепилася через кота. Я накрила її своїм светром, а потім подзвонила в лікарню. Я збагнула, що вона вже мертва, але не знала, кому ще можна подзвонити».

Міс Сент- Джеймс, уродженці Лос-Анджелеса, був 21 рік.

— Господи Ісусе, — без перестану шепотів Пол, гортаючи сторінки. Руки жахливо тремтіли. На наступному розвороті була ще одна замітка з «Новин», у якій стверджувалося, що кота двох студенток-медсестер було отруєно.

Пітер Ганн. Пол подумав, що то було гарне ім’я для кота.

У домовласника в підвалі водилися пацюки. За рік до того інспектор Держтехнагляду зробив йому попередження через скарги мешканців. На черговому засіданні Міської ради домовласник став причиною скандалу, який широко висвітлювали газети. Енні мала про це знати. Депутати Ради, які хотіли зберегти гарну репутацію, пригрозили домовласнику величезним штрафом, і той усіяв підвал щурячою отрутою. Кіт їсть отруту. Кілька днів кіт вештається по підвалу. Потім кіт, відчуваючи близьку смерть, повзе до хазяйок, убиваючи при цьому одну з них.

«Ото іронія долі! - подумав Пол і зареготав, наче несповна розуму. — Можу закластися, що Пол Гарві[111] зробив із цього випадку головну новину для свого щоденного випуску».

Ладно придумано. Дуже ладно.

«Але ж ми знаємо, що Енні набрала в підвалі отрути та нагодувала нею з рук свого кота, а якщо старий Пітер Ганн не бажав їсти, то, скоріш за все, вона палкою запхала йому отруту в горлянку. Коли тварина померла, вона поклала її на сходинки та стала сподіватися на успішне завершення свого плану. Може, вона знала, що її сусідка прийде додому трохи напідпитку. Мертвий кіт, купа брудного одягу. Той самий метод скоєння злочину, як сказав би Том Твайфорд. Але чому, Енні? Ці вирізки можуть повідомити мені все, окрім причини. ЧОМУ?»

Протягом останніх кількох тижнів інстинкт самозбереження змусив частину свідомості Пола перетворитися на свідомість Енні, і тепер вона промовляла до нього сухим, категоричним тоном. Вона говорила божевільні, проте беззаперечно логічні речі.

«Я її вбила, бо вона слухала радіо по ночах.

Я її вбила, бо вона придумала тупе ім’я для кота.

Я її вбила, бо втомилася дивитися, як вона взасос цілується зі своїм бойфрендом на дивані, як він засовує їй руку під спідницю, так далеко, ніби шукає золоті злитки.

Я її вбила, бо побачила, що вона списує.

Я її вбила, бо вона побачила, що я списую.

Деталі не мають значення, чи не так? Я її вбила, бо вона була кукурікнутою паскудою, а це вже вагома причина».

— А може, тому, що вона була Міс Розумакою, — прошепотів Пол. Він закинув голову та видав іще одне пронизливе, перелякане іржання. Отака в Енні «Дорога спогадів»? Які ж дивні, отруйні квіти росли обабіч її тихого, непримітного шляху!

«Невже ніхто не здогадався провести паралелі між двома нещастями? Між випадковими падіннями її батька та сусідки? Та облиште!»

Але Пол не міг цього облишити. Між смертями був проміжок майже в п’ять років, вони сталися у двох різних містах. Про них писали в різних газетах густонаселених штатів, де, певно, люди кожного дня падають зі сходів і ламають собі шиї.

«І вона ладно, дуже ладно все продумала».

Енні Вілкс — хитра, як сам Диявол. Хоча зараз вона починала втрачати колишню хватку, Полу було би мало втіхи, якби Енні нарешті постала перед судом через убивство письменника Шелдона.

Він перегорнув сторінку та натрапив на ще одну вирізку з «Часопису Бейкерсфілда» — останню, як потім з’ясувалося. Заголовок свідчив про те, що «МІС ВІЛКС ОТРИМАЛА ДИПЛОМ МЕДСЕСТРИ». Землячка робить успішну кар’єру.