Читати книгу - "Мізері"

На фото була молода, усміхнена, напрочуд приваблива Енні Вілкс, вдягнена в халат і шапочку медпрацівника. Звісно ж, то була фотографія з університетського випускного. Вона закінчила курс із відзнакою. «А заради цього їй також довелося убити свою сусідку», — подумав Пол і знову заіржав високим, сполоханим сміхом. Ніби у відповідь, об стіну будинку вдарився шквал вітру. Портрет матінки Енні затремтів на своєму гвіздку.

Наступна вирізка була з газети «Юніон Лідер», що випускалася в Манчестері, штат Нью-Гемпшир. Друге березня 1969 року. Звичайний некролог, який, на перший погляд, не мав жодного стосунку до Енні Вілкс. Ернест Гоняр (79 років) помер у лікарні Святого Джозефа. Причину смерті не наведено. «Після тривалої хвороби» — йшлося в замітці. У нього лишилися дружина, дванадцятеро дітей і сотні чотири онуків і правнуків. «Ніщо не порівняється з календарним методом контрацепції, коли хочеш наробити собі силу-силенну нащадків», — подумав Пол і знову заіржав.

«Вона його вбила. Ось що сталося з добрим старим Ерні. Чого б іще тут опинився його некролог? Це ж Книга Мертвих Енні Вілкс, чи не так?

Чому, заради всього святого? ЧОМУ?»

У випадку з Енні Вілкс на це запитання не існувало раціональної відповіді. Про що було неважко здогадатися.

Наступна сторінка, ще один некролог із «Юніон Лідера». Дев’ятнадцяте березня 1969 року. Жінку звали Гестер «Квіні» Боліфант. На фотографії вона була схожа на істоту, чиї скам’янілі рештки підняли з глибин бітумних озер Ранчо Ла-Брея[112]. Квіні спіткало те саме лихо, що й Ерні. Скидалося на те, що люди завели собі лайняну звичку помирати від «тривалої хвороби». Як і Ерні, вона померла у Святому Джо. Прощання відбудеться 20 березня, з 14.00 до 18.00, у похоронному залі «Фостерз». Погребіння — 21 березня, о 16.00, на цвинтарі Мері Сір.

«Тільки бракувало замовити пісню «Прийди до мене, Енні»[113] у виконанні мормонського табернакального хору[114]», — подумав Пол і знов удав коня.

На наступних сторінках містилося ще три некрологи з «Юніон Лідер». Двоє літніх чоловіків померли від незмінного фаворита — Тривалої Хвороби. Третьою була сорокашестирічна жінка на ім’я Полетт Сімо. Полетт померла від очікуваного претендента на друге місце — Швидкоплинної Хвороби. І хоча фото, надруковане в останньому некролозі, було дуже зернисте та розмите, Пол розгледів, що Квіні Боліфант у порівнянні з Полетт Сімо здавалася Дюймовочкою. Він подумав, що недуга дійсно могла бути напрочуд швидкоплинною — скажімо, раптовий інфаркт, потім відбулася поїздка до Святого Джо, а потім… потім що? Що саме?

Полу не хотілося думати про подробиці… але в усіх трьох некрологах лікарня Святого Джозефа зазначалася як місце смерті.

«А якщо ми зазирнемо до журналу чергувань медсестер за березень 1969 року, то чи не знайдемо там прізвище ВІЛКС? Любі друзі, чи кукурікають ведмеді в лісі?»

Ця книга… Боже правий, ця книга була величезною .

«Годі, прошу. Я більше не хочу цього бачити. Але в мене виникла ідея. Я покладу цю книгу точно на те місце, де знайшов. І поїду до себе у спальню. Гадаю, що писати все одно не вийде, тому просто закинуся ще однією пігулкою та ляжу спати. Назвемо це запобіжником від нічних кошмарів. Але, будь ласка, я не хочу більше гуляти Дорогою Спогадів Енні. Будь ласка, ну будь ласочка ».

Але його руки набули власного розуму та волі, вони продовжували гортати сторінки, усе швидше й швидше.

Ще дві коротенькі замітки про смерті в «Юніон Лідер»: одна сталася наприкінці вересня 1969 року, друга — на початку жовтня.

Дев’ятнадцяте березня 1970 року. Цього разу з газети «Геральд», місто Гаррісбург, штат Пенсильванія. Остання сторінка. «НОВИЙ МЕДИЧНИЙ ПЕРСОНАЛ У ЛІКАРНІ». На фото був зображений лисіючий чоловік в окулярах, який, мабуть, потайки наминав власні шмарклі, як подумалося Полу. Окрім нового керівника відділу зв’язків із громадськістю (тобто лисіючого чоловіка в окулярах), лікарня Ріверв’ю набрала двох лікарів, вісьмох медсестер, а також кухарів, прибиральників і одного вахтера.

Енні була однією з медсестер.

«На наступній сторінці, - подумав Пол, — я побачу маленьку замітку про смерть літнього чоловіка чи жінки, які випустили дух у лікарні Ріверв’ю міста Гаррісбург, штат Пенсильванія».

Точно. Старий нікчема, який сконав за допомогою визнаного фаворита — Тривалої Хвороби.

Далі — літній чоловік, який помер від рук вічної подружки — Швидкоплинної Хвороби.

Далі — трирічна дитина, яка впала у колодязь, отримала жахливі травми голови та була доставлена в Ріверв’ю у стані коми.

Пол заніміло гортав сторінки, поки вітер і дощ кидалися на стіни будинку. Її графік був невблаганним: вона отримувала посаду, вбивала людей, а потім переїжджала до іншого міста.

Раптом в уяві Пола зринув образ зі сну, який свідомість уже позабула, тож видіння набуло дельфійського відчуття «dejа vu»[115]. Він побачив Енні Вілкс у довгій сукні з фартухом та чепчиком, що прикривав її волосся. Енні в подобі медсестри з лондонської божевільні «Бедлам». В одній руці вона тримала кошик. Занурювала в нього долоню. Діставала пісок і кидала в обличчя людей, повз яких проходила. То був не заспокійливий, сонний пісок, а отруйний. Вона їх убивала. Коли їхньої шкіри торкався пісок, обличчя бліднули, а лінії, що відображали кволий пульс, ставали пласкими.

«Припустімо, вона вбила малих Кренміців, бо вони були паскудниками… і свою сусідку… можливо, навіть власного батька. А інші?»

Але Пол знав. Його внутрішня Енні знала. Старі та хворі. Усі вони були старі та хворі, окрім місіс Сімо, яка, напевне, перетворилася на овоч іще до того, як дісталася до лікарні. Місіс Сімо та малий, який упав у колодязь. Енні вбила їх, бо…

— Бо вони були щурами, що попалися в мишоловку, — прошепотів Пол.

«Бідолахи».

Звісно. Саме так. З погляду Енні, усі люди на світі поділялися на три категорії: паскудники, бідолахи… та Енні.

Вона невпинно рухалася на захід. Із Гаррісбурга — до Піттсбурга, Дулута, Фарго. Потім, 1978 року, Енні дісталася Денвера. Події незмінно відбувалися в однаковому порядку: «привітальна» стаття, де згадувалось ім’я Енні (Пол вирішив, що вона пропустила манчестерську вітальну замітку, бо не