Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

спитав його Матео. І мовив до дівчини: — Не бійся, донечко!

Ашіма глянула на велетня. З обличчя дівчини, що жалібно посміхалася, зник зацькований вираз. Справді, чого їй тепер боятись? Хто зважиться скривдити її в присутності цього могутнього чоловіка? В її очах загорілась несмілива прихильність до Матео.

Марко поторгувався з хазяїном і, нарешті, відрахував йому сто дукатів.

— Її звати Ашіма, — сказав торговець. — Іди, моя маленька. Ох, як мені важко розлучатися з нею! — його обличчя набрало сумного виразу.

Ашіма, немов уві сні, йшла поруч з чужинцями. Люди спинялися, дивилися їм услід і похитували головами: таке жебраченя в лахмітті — і між багатими панами?

— Хотів би я знати, що скажуть брати Поло, — пробурмотів Матео, гамуючи в грудях якесь неприємне почуття.

Марко теж побоювався.

Вони купили для Ашіми нове вбрання, повели її в лазню і лише після цього повернулися в караван-сарай. Дівчина покірно ходила за ними. Ніхто не гримав на неї, ніхто не бив її. Вона ніяк не могла збагнути, що трапилося: чи це сон, чи дійсність. Слуга приніс їй поїсти.

— Ну от, — сказав Матео з войовничим виглядом, — тепер поговоримо з ними! Ходімо, Марко! А ти, донечко, зачекай тут!

Коли Матео і Марко з'явились до Ніколо й Мафіо Поло, ті саме розмовляли про оснащення каравану.

— Добре, що ви прийшли, — сказав Мафіо.

«Зачекайте, — подумав Матео, — зараз заговорите інакше». Він зібрався з думками.

— Я купив дівчину, — сказав він. — Тепер нас п'ятеро.

Ніколо Поло вражено глянув на нього.

— Не жартуйте, Матео, ми обговорюємо серйозні справи. Нас чекає найважча частина мандрівки.

«Поганий початок», подумав Марко.

— Я не кидаю слів на вітер, — заперечив Матео. — Ходімте до мене в кімнату, і ви пересвідчитесь у цьому. Ви вчинили б те саме, коли б побачили на базарі цю худеньку дівчинку.

— Він говорить, як священик, — здивовано сказав Мафіо.

— Що це за дурниці, Марко? — суворо спитав Ніколо.

— Ми купили дівчину. Під час подорожі вона стане нам у пригоді.

— Ми! Ми! — збуджено закричав Ніколо. — Хай вам чорт! Матео, ви негайно відведете дівчину назад!

Але тепер уже розгнівався Матео.

— Як ви розмовляєте зі мною, месер Поло? Майте на увазі — я не ваш слуга. Дівчина піде з нами, або я залишу вас!

Мафіо Поло вирішив втрутитися, щоб примирити їх, та Матео, вкрай розлючений, уже покинув кімнату.

Марко хотів було піти за ним, але батько гукнув його:

— Залишся тут! Коли ти, нарешті, зрозумієш, що ми купці, а не благодійники?

Ашіма злякано зіщулилась, коли Матео ввірвався в кімнату. «Зараз він уб'є мене», подумала вона і, закривши лице руками, низько схилила голову. Тремтячи від страху, вона чекала ударів.

Важка рука погладила її по голові, і дівчина почула глухий голос. Чужинець щось говорив своєю мовою.

— Не бійся, дівчинко! За кого ти вважаєш капітана Матео? Я служив солдатом у іспанського короля. Вороги, побачивши мене, кидались урозтіч. Та нащо я хвалюся перед тобою? Адже ти все одно не розумієш мене. Не затуляй обличчя. Мене розлютив отой гендлярський душок. Тільки й думають про свої золоті дукати. Якщо вони не прийдуть до розуму, ми вдвох повернемось у Венецію. — Він, замислившись, спинився посеред кімнати і глянув на скоцюрблену постать дівчини. — Але це не так просто — мандрувати без грошей через Персію. Коли б ми могли плисти на кораблі! Ні, донечко, це буде не так просто!

Він сів біля Ашіми і задумався.

Здавалось, минули цілі години, поки, нарешті, повернувся Марко. Обличчя його розчервонілося від радісного збудження.

— Матео, дівчина їде з нами, — вигукнув він. — Не сумуй!

— Як же це ти владнав? — здивовано запитав Матео.

— Вони зі мною трошки-таки рахуються, — з гордістю відповів Марко. — Та й до того ж дядько Мафіо був на моєму боці.

— Ну, Марко, ти мене вдруге витягнув з ями, а крім мене, ще й оцю дівчину.

Ашіма відчула щось радісне. Велетень знову сміявся. Вона встала і вклонилася їм обом.

В ДОЛИНІ АНГЕЛА СМЕРТІ

Вони їхали на своїх конях через королівство Бадахшан. Час від часу Ніколо Поло занепокоєно поглядав на небо.

— Скоро піде сніг, — сказав він братові.

— Доведеться чекати весни, — відповів Мафіо.

І обоє подумали про дорогу через країну мовчазних льодовиків Бам-і-Дуньях або Дах Світу, як називали її тамтешні жителі.

Вітер гуляв серед високих гір, вривався в долини й низини, приносячи з собою крижаний подих верховіть. Листя на деревах по-осінньому зів'яло і вкрило землю шурхітливим килимом. В сірому безхмарному небі літали коршуни, шуліки і соколи.

Марко їхав поряд з караван-башею. Розбита безліччю копит дорога тяглася вздовж великої річки. В затишній бухті стояв човен. Тримаючи напоготові спис, рибалка висліджував у прозорій воді свою здобич. На схилах високої гори пасся табун диких овець. Марко бачив, як тварини, відчувши небезпеку, тривожно підняли голови. В цю мить з засідки вилетіла стріла. Найбільший баран, що пасся на краю табуна, підскочив угору і' впав на землю. Він судорожно забився, підняв голову і враз непорушно розтягнувся на землі. Стадо, мов вітер, помчало в гори. Тоді з кущів вийшов високий, одягнений у звірячі шкури мисливець і, не звертаючи уваги на караван, вправними рухами почав оббіловувати убиту тварину.

— Бадахшан — багата країна, — сказав Насреддін. — Ви поїдьте до гори Сікінан. Там можна знайти найкоштовніші в світі рубіни. Татарські хани носять їх у золотій оправі на халатах замість ґудзиків. Ні, краще не їдьте до Сікінану, бег Поло. — Покарбоване зморшками обличчя Насреддіна враз спохмурніло. — Король під страхом смерті заборонив викопувати рубіни. Мабуть, не дурний володар. Розуміє, що ці камінці швидко втратять ціну, якщо кожен зможе брати їх, скільки йому забажається. Він каже, що рубіни належать тільки йому. І дуже обережно витрачає їх. Посилає в подарунок князям і королям, віддає як данину своєму володарю, монгольському імператору, деякі рубіни обмінює на золото. Хитрий король… Принагідно дарує їх і чужинцям, які проїжджають через його країну.

Коні бігли швидкою риссю по кам'янистій дорозі. Вони мали такі міцні копита, що їх навіть не треба було підковувати. Ці коні могли мчати галопом по вузеньких скелястих доріжках на найкрутіші гори. Жителі країни запевняли, що ще недавно у цих місцях водились коні, які походили від знаменитого Буцефалоса Александра Македонського. Вони від народження мали на лобі мітку. Розводив таких коней дядько короля. Він не схотів поступитися своїми правами перед володарем і за це був страчений, його вдова, сповнена відчаю і гніву, наказала передушити всіх тварин. Так