Читати книгу - "Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри"

споглядання вогню. Ерагон тим часом приліг на землю, спершись на лікті й випроставши ноги. Він був упевнений в тому, що зможе перемогти в усіх битвах, які чекали на нього невдовзі, однак загадувати далі не наважувався. Адже якби він зараз бодай на мить замислився про те, чи вдасться йому із Сапфірою перемогти Мертага або Галбаторікса, то його серце неодмінно б узяли в крижані лещата страх і неспокій. Споглядаючи мерехтливий вогонь, Вершник намагався забути про всі свої страхи й про той тягар відповідальності, що лежав на його плечах. Плавне перетікання вогню повільно заколисувало юнака, й незабаром у його голові повільно, ніби сніжинки в зимовому небі, загойдалися уривки фраз, думок і образів. Він уже був поринув у сон, як серед хурделиці думок перед ним постало обличчя того воїна, який благав пощади. Ерагон почув його скиглення, побачив його заплакане обличчя, а потім слух юнака стрілою пройняв глухий звук, що з ним під його дужими руками Вершника хруснула шия бідолахи.

Аби позбутися цих жахливих видінь, юнак зціпив зуби й глибоко втягував крізь них повітря, відчуваючи, як усе його тіло вкривається маленькими липкими краплинками поту. Він крутився на місці й намагався відігнати від себе образ солдата, проте йому не вдавалося із цим упоратись. «Щезни! — несподівано гаркнув він, втративши рештки самовладання. — Це не моя вина. Якщо хочеш когось звинувачувати, то звинувачуй Галбаторікса. Я не збирався тебе вбивати!»

Із темряви, що огорнула мандрівників, долинуло моторошне виття вовка. Тієї ж миті з різних кінців долини відгукнулося безліч його сірих побратимів, і невдовзі весь простір навколо Арії та Ерагона сповнився тремтливо-тужливою мелодією. Виття було таким зловісним, що у Вершника аж волосся стало сторчма. Якоїсь миті це завивання злилося в один звуковий потік і стало нагадувати бойовий клич ургалів перед нападом.

Ерагон неспокійно засовався на місці.

— Заспокойся, — прошепотіла Арія. — Це вовки… І вони не зроблять нам нічого лихого, ти ж сам знаєш. Вони просто вчать своїх малят вити й ніколи не підпустять їх до істот із таким дивним запахом, як ми.

— Вовки не там, — мовив Ерагон, охопивши себе руками, а потім постукав себе по голові й додав, — вовки ось тут.

Арія з розумінням кивнула. Її різкий рух страшенно нагадував рухи птаха, і це ще раз свідчило про те, що вона не була людиною, хоч і мала людську подобу.

— Чудовиська твоєї свідомості завжди куди жахливіші за ті, які оточують тебе в реальному житті. Страх, сумніви й лють скалічили значно більше людей, ніж хижі тварини.

— І любов, — додав Ерагон.

— І любов, — погодилась ельфійка. — А ще жадоба, заздрість і безліч інших недобрих почуттів, що притаманні мислячим расам.

Ерагон раптом згадав Тенгу, який цілісінькими днями просиджував над манускриптами у зруйнованій ельфійській фортеці Едур Ітіндра, шукаючи «відповіді»… Він ледь стримався, щоб не розповісти Арії про пустельника зараз же, бо та неодмінно б стала про нього розпитувати, а в них було обмаль часу. Натомість юнак спитав сам:

— А ти хвилюєшся, коли вбиваєш?

Зелені очі Арії звузились до ледь помітних щілинок.

— Ані я, ані мій народ не їмо тварин, оскільки вважаємо, що вбивати інших істот тільки задля того, щоб утамувати свій голод, узагалі неприпустимо. І ти ще маєш нахабство питати, чи хвилююсь я, коли вбиваю? Мабуть, ти дуже мало знаєш ельфів, якщо вважаєш нас такими собі холоднокровними вбивцями.

— Ніким я вас не вважаю, — відмахнувся юнак. — Це зовсім не те, що я мав на увазі.

— Тоді говори, що ти хотів сказати, й не ображай моєї раси, якщо не хотів того робити.

Ерагон спробував усе їй пояснити, ретельно добираючи кожне слово.

— Щось подібне я спитав у Рорана, перш ніж ми напали на Хелгрінд. І мені залежить на тому, аби знати, що саме ти відчуваєш, коли береш на душу чиюсь смерть? — говорив Вершник, похмуро поглядаючи на вогонь. — Ти бачиш воїнів, яких убила? Ти бачиш їх, ніби живих, ти відчуваєш на собі їхні погляди?

Арія міцніше охопила коліна й задумливо дивилась на вогняні язички. Один із метеликів, що підлетів до багаття надто близько, обпалив собі крильця й упав у вогонь. «Флауга», — прошепотіла ельфійка, легенько змахнувши рукою, й решта метеликів пурхнули в темряву подалі від вогнища. Потім вона гірко зітхнула й, не відриваючи очей від палаючого гілля, тихо мовила:

— За дев'ять місяців потому, як я стала єдиним послом своєї матері, я поїхала разом з варденами до столиці Сурди, що на той час іще не була новою країною. Невдовзі після того, як ми полишили Беорські гори, наш загін перестріла ватага мандрівних ургалів. Ми вирішили не діставати своїх мечів і продовжити подорож, проте ургали хотіли нас випробувати, щоб завоювати славу й показати всім племенам, які вони вправні воїни. Наш загін на чолі з ватажком варденів Велдоном був чисельнішим за зграю ургалів, тому ми легко їх розбили. Під час цього бою я вперше відібрала життя. Кілька тижнів поспіль я весь час думала про це й урешті-решт збагнула, що коли не перестану себе картати, то неодмінно збожеволію. Багато хто не може витримати цього — страх і розпач затуманюють їхній розум, і на них уже не можна покластися. Тим часом дехто, навпаки, стає черствим, маючи тверду каменюку в грудях замість серця, і втрачає здатність відрізняти хороше від поганого.

— Але як тобі вдалося змиритися із цим?

— Я довго думала, чому саме мені довелося вперше в житті вбити, і зрозуміла, що мала для цього цілком справедливі підстави. А потім я намагалася переконати себе, що наша справа надто важлива, аби я переймалася тим, що забираю в когось життя… А щоразу, коли в моїй уяві зринають обличчя вбитих мною воїнів, я починаю думати про сади Тіальдар Холу.

— Допомагає?

— Можна й так сказати, — відкинувши волосся з обличчя й заправивши його за своє кругле вухо, мовила ельфійка. — Від отрути насилля рятує тільки душевний спокій. Ніде правди діти, ці ліки не так уже й легко знайти, проте вони того варті. — Трохи помовчавши, вона додала: — Часом допомагає також дихання.

— Яке ще дихання?

— Повільне, розмірене дихання, так, ніби ти медитуєш. Це один із найдієвіших засобів, що дає змогу заспокоїтись.

Ерагон вирішив скористатися її порадою і почав старанно вдихати й видихати, слідкуючи за тим, аби дотримуватись ритму й видихати з легень усе повітря. За кілька хвилин каменюка всередині його душі трохи пом'якшала, а обличчя воїнів, яких він убив, не були вже аж такими реальними.