Читати книгу - "Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри"

class="p1">Повітря вкотре сповнилось вовчим виттям, однак тепер воно не здавалося Вершникові настільки моторошним, як спершу.

— Дякую, — з полегшенням сказав він.

Арія легенько кивнула йому у відповідь.

Десь на чверть години запанувала цілковита тиша, аж доки Ерагон не розбив її, видихнувши із себе одне-єдине слово — «ургали».

— Як ти ставишся до того, що Насуада дозволила їм приєднатися до варденів?

Арія підняла гілочку біля своєї ноги й, покрутивши її кінчиками пальців, так пильно на неї глянула, що юнакові на мить здалося, ніби вона шукає відповіді саме в ній, у цій гілочці.

— Це був дуже сміливий крок, і я стала поважати Насуаду ще більше. Вона завжди робить так, щоб варденам велося якомога краще, і байдуже, яку доведеться сплатити ціну.

— Але ж ти сама бачила, скількох варденів обурило те, що вона пристала на пропозицію Нар Гарцхвога й погодилась на їхню підтримку.

— Не переживай, після випробування довгими ножами вардени поважають її ще більше, аніж до того, як вона приєднала до їхнього війська загони ургалів. Насуада діє дуже розумно, коли йдеться про збереження своїх позицій, — відповіла Арія, кинувши гілочку у вогонь. — Я не відчуваю до ургалів ані любові, ані ненависті. На відміну від разаків, вони добрі, просто надто вже люблять воювати. А це суттєва різниця, хоча родинам, чоловіки яких загинули від їхніх мечів, навряд чи це поясниш. Тож ми, ельфи, не проти мати справу з ургалами, хоч дуже часто це не закінчувалось для нас добром.

Ерагон не став розпитувати в ельфійки про ургалів, бо під час навчання Оромис змусив його прочитати безліч манускриптів, у яких ішлося про них. Найкраще юнак пам'ятав трактат «Подорож Гнаевалдрскалд», з якого він дізнався про те, що вся культура ургалів ґрунтувалася на подвигах і битвах. Чоловіки-ургали могли підвищити свій статус тільки тоді, коли нападали на якесь селище, байдуже, було це селище ургалів, людей, ельфів чи гномів, або ж у битвах зі своїми ворогами, безстрашно зазираючи в очі смерті. А коли ургалам приходив час обирати самицю, їхні жінки навіть не дивились на тих, хто переміг менше трьох супротивників. Отож, кожне покоління ургалів не мало іншого вибору, як кидати виклик своїм одноліткам, своїм старшим братам по крові й вештатись країною, шукаючи собі суперників, у бою з якими можна було довести свою мужність. Ця традиція була такою старою й непорушною, що ніхто навіть не намагався її змінити. «Принаймні вони не зраджують свою кров, — зітхнув Ерагон, — тимчасом як багатьом людям доводиться про це тільки мріяти».

— А як вийшло, що Смерк спромігся захопити тебе, Гленвінга і Фаоліна за допомогою ургалів? Хіба в тебе не було охоронних заклять, які мали захищати від фізичних нападів?

— Їхні стріли були зачаровані.

— Отакої, невже ургали теж чарівники?

— Ні… — примруживши очі, зітхнула Арія й скрушно похитала головою. — Це була якась темна магія, винахід Смерка. Він вихвалявся нею, коли я була в Джиліді.

— Не розумію, як тобі вдалося так довго опиратися. Я ж бо бачив, що він з тобою зробив.

— Це… це було нелегко. Я спокійно витримала тортури, яким він мене піддавав, щоб перевірити мою відданість і переконатися, що я справді гідна символу яве. Часом я навіть раділа з того, що витримую його найжорстокіші випробування.

— Але ельфи усе одно відчувають біль. Я схиляюся перед тобою, адже навіть найсильніші чоловіки твоєї раси не змогли б так довго приховувати від нього справжнє місцезнаходження Елесмери.

— Не тільки місцезнаходження Елесмери, — гордо мовила Арія, — але й те, куди я сховала яйце Сапфіри, і свої знання прадавньої мови, що могли неабияк допомогти Галбаторіксу.

На деякий час розмова урвалась, проте невдовзі Ерагон знову спитав:

— Ти часто думаєш про те, що тобі довелось пережити в Джиліді? — Ельфійка нічого не відповіла, тож юнак додав: — Адже ти ніколи про це не говориш, хоч залюбки розповідаєш про своє ув'язнення. Мені цікаво знати, що ти відчуваєш зараз, коли все це вже позаду?

— Біль на те й біль, — відповіла Арія, — щоб його відчувати, а не говорити про нього.

— Згоден, але якщо весь час тримати свій біль всередині себе, він може завдати тобі ще більшої шкоди, аніж тоді, коли ти бодай спробуєш вихлюпнути його назовні.

— А чого ти вирішив, що я нікому про це не розповідала?

— Справді? А кому?

— Хіба це так важливо?.. Аджихадові, своїй матері та другові в Елесмері.

— Може, я й помиляюся, — відповів на те Вершник, — але мені здається, що де б ти не була, ти завжди сама по собі й нікого не підпускаєш аж надто близько до себе, навіть своїх братів по крові.

Обличчя Арії не змінилося, тож Ерагон якусь мить сумнівався, що вона бодай щось йому відповість, проте ельфійка важко зітхнула й усе ж таки мовила:

— Так було не завжди.

Ерагон завмер, боячись, що будь-який його рух може відбити в Арії охоту говорити далі.

— Колись у мене був той, з ким можна було говорити про все на світі, той, хто розумів, ким я була й звідки прийшла. Але якось… Словом, він був старший за мене, проте наші душі поріднилися. Нам обом було цікаво побачити світ, який починався за межами наших лісів, ми дуже хотіли там побувати й воювати проти Галбаторікса. Уяви, як ми могли сидіти в Ду Вальденвардені, набувати нових знань, вчитися володіти магією, знаючи, що вбивця драконів збирається поневолити нашу расу. Він зрозумів це пізніше за мене. Минуло кілька десятиліть, перш ніж я отримала свою посаду й Хелфрінгові пощастило викрасти яйце Сапфіри. Тоді він сказав, що ладен супроводжувати мене скрізь, куди б мене не послала Ісланзаді, — із цими словами ельфійка голосно ковтнула слину й схвильовано шморкнула носиком. — Я була проти, але королеві сподобалась його їдея, тому її годі було відмовити.

Вклавши у свій голос усю обережність, на яку лиш був здатен, Ерагон поцікавився:

— Це був Фаолін?

— Так, — мовила Арія, глибоко зітхнувши, ніби признавалася в якомусь тяжкому гріхові.

— Ти кохала його?

Закинувши голову назад, Арія дивилася кудись угору. Вогнище кидало золотаві відблиски на її довгу шию, а на блідому обличчі ельфійки відбивалося тонке, ледь помітне мерехтіння небес.

— Ти питаєш про це через те, що по-дружньому мені співчуваєш, чи маєш на те якісь власні причини? — мовила вона й спробувала засміятись, але звук, що злетів з її вуст, більше нагадував крапання води на каміння. — Не зважай, це все нічне повітря. Саме воно зруйнувало мою сором'язливість і дозволило розповісти тобі про все найтяжче,