Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

ту рибку, від якої пані народить дитину?

– А чого ні? Але треба нам дати бочку горілки, аби хлопчина веселий був, бочку меду, аби дівчатам подобався, і бочку грошей, аби у нього багатство водилося.

– Все тото вам дам. Коли прийти за рибкою? Треба якнайскоріше…

– Скоро байка мовиться, але не скоро рибка ловиться. Прийдіть через тиждень.

Минув тиждень. Пан привіз усе, що хотіли рибалки. Дали йому рибку.

У пана була за кухарку вже старша гуцулка. На пательні так файно запахло, що в гуцулки слина потекла. Було грішно не покуштувати хоч кавальчик рибки. Та і яка кухарка готує й не куштує? Відламала трошечки і з'їла, решту понесла пані.

Минули місяці. Кухарка народила сина, а через кілька днів і пані мала сина.

Як панський син підріс, його віддали до школи, а гуцульський – пас гуси на толоці. Його не впускали навіть до покою, де грався панич.

Так минуло багато років. Гуцулчин син став таким леґенем, як сонечко. Гуцулка не могла натішитися ним.

Одного разу сталося так, що на небі сонце не зійшло, а ввечері місяць десь пропав і зірки не світили. Люди ходили сумні, як перед кінцем світу. Казали, що сонце, місяць і зірки украли чорти.

Цісар розіслав по всій державі такий указ: «Хто знайде сонце, місяць і зірки, за того він віддасть свою царівну».

Гуцулчин леґінь каже своїй мамі:

– Піду до цісаря й подивлюся, яка тота царівна, бо не знаю, чи варто через неї зачіпатися з чортами.

Прийшов до столиці. Став перед престолом і каже:

– Я врятую, вельможний цісарю, сонце, місяць і зорі, але приведи сюди царівну, аби-м видів, що вона за одна.

Привели царівну. Леґінь викресав вогню, запалив якусь тріску, обдивився царівну й сказав:

– Що ж, файна дівка, може бути… Можна за неї і в пекло скочити.

Опівночі гуцул поскакав на коні до великого мосту, що був за темним лісом. Прив'язав коня до верби, а сам вирвав дошкуу з мосту і кинув у ріку. Присів за корчем і чекав.

Раптом чує гупання копит. Хтось став коло мосту і почав кричати:

– Хто розбирає мені міст? Ану, де той псуймайстер!

– Я псую твій міст, – відповів леґінь з-за корча.

– То що, будемо битися?

– Ти, чорте, не пужай мене своїм копитом, а віддай людям сонце, місяць і зірки, бо зараз із тебе порохи посипляться.

– Не віддам. Мусимо битися!

– Нащо кров проливати? – вів своє леґінь. – Ліпше буде, як ти станеш вогнем, а я дощем. Побачим, хто кого переможе.

– Згода! – крикнув нечистий.

Раптом загорівся великий вогонь і пішла густа злива. Вогонь горить, а дощ його гасить. Дощ тече, вогонь пече. Дощ цебенить, а вогонь шипить. До знаку, як у пеклі!

Потім вогонь почав згасати, а дощ лляв ще дужче, ніби десять хмар урвалося. Нарешті вогонь погас, пара розвіялася геть і залишилася на місці лише купа попелу. Леґінь розкидав попіл і побачив, як під ним заблищало сонечко. Схопив сонце під пахву, сів на коня і бігом до цісаря.

Коло дороги він побачив хатку і захотів знати, хто у ній живе. Дивиться у вікно, а там одні відьми: дріт прядуть, олово зливають, на бобах ворожать. А одна з них сліпає над картами.

Леґінь перекинувся в муху, залетів у хатку і сів на стіну. Відьма, що сліпала над картами, шепотіла собі під ніс:

– Карта показує, що якийсь леґінь убив мого чоловіка і забрав сонце. Я тому леґеневі віку вкоротаю! Стану грушею серед поля. Як він буде їхати і з'їсть одну грушку, то подавиться.

Муха вилетіла з хати і знову сталася гуцулом. Хлопець побіг до цісаря. Повечеряв і ліг спати. Тільки наказав:

– Най мене ніхто не будить. Сонечко має розбудити…

Уранці люди прокинулися від гарячого веселого сонечка! Почулося гойкання, защебетали птахи.

На другу ніч леґінь сів на коня й поїхав по мосту.

Прив'язав коня до верби, вирвав другу дошку з мосту і шпурнув її в ріку. Присів за корчем і чекає.

Через якийсь час знову почувся стукіт копит. То був другий чорт. Він підійшов до мосту, оглянув його і заверещав:

– Агей, хто вкрав дошку? Ану, покажися!

– Це я! – Леґінь вийшов з-за корча.

– Нащо шукаєш собі ґудза з нами?

– Віддайте людям місяць.

– Без бійки не віддам!

Леґінь подумав і відповів:

– Нащо кров проливати? Радше ти стань каменем, а я стану слупом. Покотишся з гори і вдаришся до слупа. Як він розлетиться на тріски – ти переміг, а як ні – то давай місяць.

Так і зробили. Величезний чорний каменище розігнався з гори і так гримнувся до слупа, що розсипався одразу на дрібний пісок. Леґінь розгріб пісок і знайшов там місяць, що аж засміявся від радості. Гуцул його не поніс у цісарський палац, а шпурнув на небо. Всюди стало весело. Затьохкав соловей, загавкали пси й заквакали жаби у болоті.

Леґінь сів на коня, подався до палацу. Коло відьминої хати став і подивився у вікно. Там пряли дріт, відливали олово, ворожили, а найстарша відьма вгадувала на картах. Гуцул перекинувся в блоху, поскакав у хату – і скік тій відьмі на голову. А та бурмотіла:

– Цієї ночі якийсь лапайдух розбив другого чорта. Я віддячуся йому! Скажу сонцеві, аби воно сказилося, а сама стану криничкою в полі. Як він нап'ється з неї, то має луснути на штири кавалки.

Блоха вискочила з хати і знову стала леґенем. Він сів на коня – і гайда просто до палацу.

А на третю ніч знову був на мості. Вирвав останню дошку і шпурнув її в ріку.

Чорт не забарився. Прискакав, почав кричати.

– Хто тут мені ґаздує?

– Я, – і леґінь вийшов з-за корча.

– Чого ти причепився до нашого моста?

– Хочу, аби-сь повернув на небо зірки.

– Ні. Спочатку мушу поборотися з тобою!

– Май розум, дідьку, – сказав гуцул. – Я вже двом таким, як ти, скрутив в'язи. Бігме, скручу й тобі. Віддай зорі по-доброму.

– Мусимо поборотися!

– Коли так, то зв'яжи мене моцно найгрубшими воловодами. Побачиш, що я пірву їх, як павутину.

Чорт обмотав його грубезними мотузками і так заґудзував, що сто дідьків то не розв'язали б.

– Як не пірвеш їх, кину тебе в ріку, – пригрозив.

– Добре. Та відвернися…

Чорт повернувся до нього плечима. А леґінь мав у жмені ножик-чепілик. Умлівіч перерізав на собі мотуззя, випростався і сказав:

– Ади, я вже!

Дідько трохи не зомлів зі страху. Поблід і почав трястись, як у пропасниці.

– Тепер в'яжи