Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

переваг виходу з кризи легітимним шляхом, авторитетним волевиявом. Згадаймо, що він був однією із стрижньових фігур конгресу 1917 p., і, забігаючи наперед, звернемо увагу, що він вважав конгрес одним із наріжних каменів державного будівництва і після повалення Гетьманату.

До того ж, аналіз розстановки сил у керівництві національно-демократичного фронту не давав надійних підстав для висновку на користь повстання. Тож сценарій розвитку подій, коли основна ставка робилася б на всеукраїнський конгрес, міг бути найбезболіснішим виходом із ситуації. І зовсім не вина демократичних сил, у тому числі (а можливо, й у першу чергу) В. Винниченка, що українська історія пішла в ті критичні дні іншим маршрутом.

П. Скоропадський та його оточення з кадетського, єдинонеділимого табору заходилися гарячково реалізовувати приховувану до того ідею. Українська держава виступила ініціатором об'єднання нерадянської Росії – Дону, Кубані, Кавказу, Криму й Добровольчої армії. Всіх їх представників спеціальною телеграмою було запрошено надіслати на спеціальну конференцію до Києва з метою погодження дій, які мали б «полегшити» спільну долю. На Добровольчу армію гетьман покладав особливо великі надії, оскільки упродовж всього періоду свого правління таємно й відкрито сприяв «білому» руху. Однак керівництво «добровольців недвозначно заявило, що не потерпить жодних претензій будь-яких національно-державних одиниць на існування – всі вони мають розчинитись у “єдиній і неділимій”».

Як і наприкінці 1917 р., на заклик офіційного Києва відгукнувся лише отаман Всевеликого Війська Донського. Тепер це був не О. Каледін, а П. Краснов. З листопада на станції Скороходово відбулася таємна зустріч двох царських генералів – П. Скоропадського і П. Краснова, які не просто швидко порозумілися, а й домовилися, що саме Українська Держава розпочне процес відродження «єдиної Росії», що означало початок одночасного знищення української державності. П. Краснов сам поспішив розсекретити угоди, які хотіли до часу не робити надбанням громадськості. Це нанесло могутнього удару по авторитету П. Скоропадського, відразу дезавуювало його українську риторику.

Втім, останнє не надто бентежило прихильників правого курсу. 6 листопада на з'їзді земельних власників міністр внутрішніх справ В. Рейнбот заявив, що уряд і надалі дотримуватиметься політики, вигідної великим землевласникам, тобто переважно не українцям. А прийнята резолюція носила цілком визначений антиселянський характер, отже знову-таки – антиукраїнський. Навіть частина делегатів з'їзду на чолі з П. Коваленком, що й до того виявляла певні незгоди з керівництвом організації, вийшла з союзу і приєдналася до хліборобів-демократів.

Восени 1918 р. дедалі відвертіше проти української державності почали виступати промонархічні російські кола, яким у свій час П. Скоропадський надав притулок в Україні. Значним впливом серед них користувався «Київський національний центр», який ставив своїм завданням боротьбу з українською державністю, підтримку Добровольчої армії та інформування сил Антанти про стан справ в Україні. Свою діяльність представники центру до часу обмежували публічними виступами, а також зверненнями до керівництва Антанти та Денікіна.

На відміну від центру, рішучий план боротьби з українською державністю розробляла «Спілка відродження України», її ядро складали колишні царські генерали, які планували здійснити військовий переворот в Україні, заарештувати П. Скоропадського та проголосити нову російську владу.

Керівництво Української держави знало про діяльність цих політичних груп та організацій, але не звернуло на них належної уваги. Пояснюється це тим, що значній частині урядовців держави були близькі програмні положення російських консервативних течій. Поряд з цим, Павло Скоропадський вірив у практичне безсилля цих організацій та до останніх днів свого правління прагнув створити спільний антибільшовицький фронт.

В умовах різкого наростання антигетьманських настроїв і пошуку бодай якоїсь підтримки П. Скоропадський зробив спробу продемонструвати свою «лояльність» до українства. 9 листопада за його особистим розпорядженням з Лук'янівської в'язниці було звільнено діячів українського руху – С. Петлюру, М. Порша, Ю. Капкана. Можливо, й мають рацію ті дослідники, які вважають поведінку гетьмана в даному разі необачною. П. Скоропадський буцімто сподівався, що як звільнені політики, так і ті, які гуртувалися в опозиційному УНС, не зважаться на заклик до повалення його влади.

І все ж, мабуть, можна знайти більше підстав для кваліфікації такого кроку вимушеним (тиск національно-демократичних сил в цьому питанні надзвичайно посилився), а разом з тим – і своєрідним маневром, розрахованим на пониження суспільної напруги.

Прикметний і ще один момент: 9 листопада 1918 р. – це день серйозних вагань П. Скоропадського, можна сказати й більше – день, який він сам вважав останнім днем свого гетьманства. Саме тоді глава Української Держави отримав від посла в Берліні докладний звіт про революцію в Німеччині і прокламацію УНС про скликання на 17 листопада Українського національного конгресу. Варто звернути увагу на оцінку гетьманом тогочасного моменту. Він вагався щодо прийняття одного з двох можливих рішень. Перше – «стати на чолі українського руху, постаравшись захопити все в свої руки».

Отже, П. Скоропадський тим визнавав, що до того часу (до 9 листопада 1918 р.) він був поза українським рухом. Рівною мірою український рух був переважно поза державною будовою, яка іменувалася гетьманщиною). Цікаво, що в розмові з О. Палтовим – прихильником «підпорядкування» гетьману українського руху через той же конгрес – П. Скоропадський висловив невіру в запропонований варіант.

За великим рахунком, така позиція цілком логічна й переконлива. Якщо в момент, коли гетьманська влада, підтримана багнетами окупантів, видавалася непорушною, не вдалося не те що приборкати українські демократичні сили, а й будь-якими посулами наблизити їх до себе, то що вже говорити про подібні розрахунки за кардинальної зміни ситуації.

Інша справа, що в системі аргументів для самопереконання на перше місце П. Скоропадський висунув факт розкриття антигетьманської змови серед частини охорони на чолі з полковником Аркасом. Зі свідчень останнього, буцімто з'ясувалося, «що конгрес конгресом, а повстання все одно спалахне».

По-перше, ніхто ніколи, у тому числі й П. Скоропадський, не говорили (не мали на те підстав) про зв'язок між діями Аркаса і Винниченка. Вочевидь, навіть висловити подібне припущення – значить вийти за межі елементарної реальності. Тому-то гетьман і говорить про абстрактне повстання. Зазначимо, не про підготовчі акції будь-кого із середовища УНС, а взагалі. Те ж, що, скажімо, стихійне повстання практично невідворотне, розуміли добре всі, а гетьман, можливо, й краще за інших. У даному разі ще точніше можна було вести мову про неминучість продовження того спротиву, який тривав в українському суспільстві з моменту державного перевороту 29 квітня й час від часу набирав особливо масштабних і дедалі загрозливіших форм.

Тож беззастережно покладати на В. Винниченка і його однодумців провину за зрив перспективи національної злагоди, як мінімум, не варто. Ще більше в тому переконують конкретні дії гетьмана, які він сам